Розділ 6. Тіні та імена

Робота стала моїм порятунком. Марина Олександрівна виявилася вимогливою, але її чіткі інструкції давали мені те, чого я зараз потребувала понад усе — структуру. Коли твої руки зайняті поліруванням срібла чи натиранням паркету до дзеркального блиску, у голові менше місця для спогадів про те, як тріщить тонка тканина блузки під чужими пальцями.

​Наступного дня мені доручили прибирання в правому крилі другого поверху.

​— Це кімната Олексія Анатолійовича, — коротко пояснила Марина Олександрівна. — Він зазвичай іде рано, тож не заважатимеш. Тут має бути ідеальний порядок. Він любить, коли все на своїх місцях.

​Коли я переступила поріг, мене вразила лаконічність інтер’єру. Кімната була великою, але здавалася майже порожньою через відсутність дрібничок. Темне дерево, сірі стіни, мінімум декору. Ніяких розкиданих речей, ніякого хаосу. І жодної фотографії.

​Я почала протирати пил на полицях стелажа. Мені здалося дивним, що в такому величезному будинку я досі не бачила жодного сімейного портрета чи бодай випадкового кадру в рамці. Наче люди, які тут живуть, не хочуть залишати по собі візуальних слідів. Або наче вони не хочуть пам’ятати, ким вони є насправді.

​Я саме нахилилася, щоб протерти нижню полицю, як двері тихо відчинилися. Від несподіваного звуку я здригнулася так сильно, що ледь не впустила серветку, і миттєво випрямилася, притискаючи руки до грудей. Серце забилося десь у самому горлі — панічна реакція, яку я не могла приборкати.

​Біля дверей стояв хлопець. Високий, зі спокійним обличчям і уважним поглядом сірих очей. Він був одягнений у просту сорочку та класичні штани. Від нього не пахло алкоголем, лише ледь помітним ароматом хорошої кави.

​— Ой, вибачте, — м’яко сказав він, помітивши мій переляк. — Не хотів вас налякати. Я думав, тут уже закінчили.

​Я заціпила зуби, намагаючись втихомирити тремтіння в колінах.

​— Вибачте… я… я вже майже закінчила, — прошепотіла я, опускаючи погляд у підлогу. — Марина Олександрівна сказала, що вас не буде.

​— Я просто дещо забув, — він зробив крок у кімнату, і я мимоволі відступила на крок назад, до вікна. — Ви нова покоївка?

​— Так. Анастасія.

​Він усміхнувся — не зухвало, а якось щиро і врівноважено.

​— Я Олексій. Син власника цього будинку, — він зробив рух, щоб підійти ближче, і простягнув мені руку для потиску.

​Я подивилася на його долоню так, наче це була розпечена сталь. У голові миттєво спалахнув спогад: інша рука, що стискає моє зап’ястя в готельному номері. Пальці мимоволі стиснулися в кулаки за спиною. Я не могла. Просто не могла змусити себе торкнутися його. Страх, липкий і холодний, паралізував мене.

​Я не подала руки. Просто стояла, затамувавши подих.

​Олексій на мить завмер. Я побачила в його очах легке здивування, можливо, він намагався зрозуміти, що зі мною не так. Але він не роздратувався. Він просто повільно опустив руку в кишеню, наче нічого не сталося.

​— Анастасія, — повторив він, пробуючи моє ім’я на смак. — Гарне ім’я. Довге. Можна я буду називати тебе Асею? Мені здається, тобі це дуже личить. Воно таке… ніжне.

​Я ледь помітно стенула плечима, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

​— Як забажаєте, — тихо відповіла я. — Ви тут головний, а я всього лише прислуга.

​Олексій зупинився і трохи нахилив голову набік.

​— Знаєш, Асю, якщо тобі щось не подобається, про це варто говорити. Бо інакше тебе ніхто не почує. Будуть називати «гей ти» або якось на кшталт «Настюха», а ти мовчатимеш і ображатимешся. Тобі ж не подобається «Настюха»?

​Він вимовив це останнє слово навмисно грубо, з відтінком жарту в голосі. Я мимоволі здригнулася.

​— Ні. Не подобається.

​— От бачиш, — він знову всміхнувся. — То як мені тебе називати, щоб ти не хотіла сховатися в іншу кімнату?

​— Ася, — нарешті зважилася я підняти очі на нього. — Називайте Ася.

​— От і добре, Асю. Домовилися, — він пройшов до столу, забрав зарядку від ноутбука, яку, очевидно, і забув. — Не буду заважати. Роби свою справу.

​Він вийшов так само тихо, як і зайшов. Я ще кілька хвилин стояла нерухомо, слухаючи, як затихають його кроки в коридорі. Олексій. Він був… іншим. Не таким, як той монстр із готелю. Від нього не віяло небезпекою. Але навіть його присутність змушувала моє тіло стискатися в очікуванні удару.

​Я закінчила прибирати кімнату швидше, ніж планувала. Весь залишок дня я намагалася бути максимально корисною Марині Олександрівні. Мила, чистила, прасувала. Коли настав час вечері, виявилося, що власники — Анатолій Григорович та його сини — сьогодні не вечерятимуть удома. Я відчула неймовірне полегшення. Ще один вечір без зустрічей. Ще один вечір, коли можна просто бути в тіні.

​Я повечеряла на кухні разом з іншим персоналом, майже ні з ким не розмовляючи, і швидко пішла до себе.

​Моя крихітна кімната зустріла мене тишею. Я лягла на ліжко, не вмикаючи світло. Завтра буде новий день. Знову робота. Знову нескінченна боротьба за те, щоб не згадувати.

​Олексій назвав моє ім’я «ніжним». Він не знав, що всередині мене більше немає нічого ніжного. Тільки попіл і камінь. Але принаймні тут, за цими високими стінами, я сподівалася знайти спокій.

​Я заплющила очі й заснула, навіть не підозрюючи, що завтра цей спокій розлетиться на дрібні шматочки.