Розділ 5. Палац на кістках минулого

Ранок настав занадто швидко. Він не приніс полегшення, лише висвітлив усю глибину прірви, у яку я впала. Я сиділа на ліжку, дивлячись на свої руки, які все ще здавалися брудними, попри те, що я терла їх мочалкою майже до крові.

​— Лелека, ти ще тут? — голос комендантки, що пролунав через двері, змусив мене здригнутися. — Ти ж розумієш, дівчино, правила для всіх однакові. Ти вже не студентка. Термін вийшов. У мене нове заселення на носі.

​— Я знаю, пані Галино, — тихо відповіла я, ковтаючи клубок у горлі. — Я вже збираюся.

​— Тобі хоч є куди йти? — у її голосі проскочила нотка жалю, але я не могла дозволити собі прийняти її. Жалість робить нас слабкими. А мені зараз потрібна була вся сила світу, щоб просто встати.

​— Так, я знайшла варіант, — збрехала я.

​Насправді у мене не було нічого. Тільки рюкзак, червоний диплом, який тепер здавався глузуванням, і розбитий телефон. У «Престиж» я не повернуся. Навіть якщо це означатиме голодну смерть на вулиці. Один лише спогад про золоту табличку «VIP-Suite» викликав у мене напад нудоти.

​Я відкрила сайт агентства з працевлаштування. Руки тремтіли, коли я гортала оголошення. Мені потрібно було щось термінове. З проживанням. Закрите від сторонніх очей.

​«Потрібна покоївка у приватний будинок за містом. Повний пансіон. Високі вимоги до дисципліни та конфіденційності».

​Я не вагалася. Відправила резюме, додавши скан диплома. Відповідь прийшла через годину: «Приїжджайте на співбесіду сьогодні. Адреса вкладена».

​Прізвище роботодавця — Волошин. Воно мені нічого не говорило. Просто ще одне багате прізвище. Ще один замок, де я буду тінню, що стирає пил з чужого життя.

​Дорога за місто зайняла майже дві години. Коли таксі (на яке я витратила останні гроші) зупинилося перед масивними кованими воротами, у мене перехопило подих.

​Це був не просто будинок. Це був палац. Сучасний, зі скла та каменю, оточений віковими соснами, які, здавалося, охороняли спокій цього місця. Тут панувала тиша, така глибока й велична, що мій рюкзак за спиною здався мені нестерпно важким і недоречним.

​Мене зустріла жінка років п’ятдесяти, з ідеальною поставою та суворим, але не злим обличчям. Сірий костюм, жодної зайвої деталі.

​— Анастасія? Я Марина Олександрівна, провідна покоївка цього дому, — представилася вона, вивчаючи мене спокійним поглядом. — Ходімо в дім.

​Ми йшли безкраїми коридорами. Я намагалася не витріщатися, але масштаби вражали. Тут усе блищало так само, як у «Престижі», але енергетика була іншою. Більш холодною, більш… чоловічою.

​— Я вивчила ваші документи, — продовжувала Марина Олександрівна, поки ми піднімалися широкими сходами. — Червоний диплом коледжу — це добре. Нам потрібні люди, які розуміють, що таке стандарти сервісу, а не просто вміють тримати ганчірку. Ви сирота, так?

​— Так, — коротко відповіла я.

​— Це теж нам підходить. Менше зайвих зв'язків — менше проблем із конфіденційністю. Ви готові жити тут постійно? Вихідні за графіком.

​— Готова. Прямо зараз.

​Вона зупинилася і вперше уважно подивилася мені в очі. Мабуть, помітила мою блідість або те, як я міцно стискаю лямки рюкзака.

​— Ви прийшли з усіма речами? — вона кивнула на мій багаж.

​— У мене їх небагато, — я намагалася, щоб мій голос не тремтів. — Мені нікуди повертатися, пані Марино.

​Вона мовчала кілька секунд, а потім ледь помітно пом’якшала.

​— Добре, Анастасіє. Я візьму вас на випробувальний термін. Роботи багато, господарі вимогливі, але справедливі. Ходімо, я покажу твою кімнату.

​Кімната для персоналу була невеликою, але світлою і — головне — окремою. Власне ліжко, шафа, маленьке вікно з видом на сад. Після дитячого будинку і гуртожитку це здавалося раєм.

​— Ось ваші обов’язки, — Марина Олександрівна поклала на стіл роздруківку. — Прибирання лівого крила, догляд за гардеробом. У будинку живуть троє чоловіків. Анатолій Григорович— голова сім’ї, та двоє його синів. Ваше завдання — бути непомітною. Ви не розмовляєте з ними, якщо вони не питають самі. Ви не заходите в кабінети без виклику. Все зрозуміло?

​— Зрозуміло.

​— Ось ваша форма.

​Вона простягнула мені пакунок. Темно-синя сукня з білим комірцем, охайний фартух. Я взяла тканину в руки. Вона була якісною, приємною на дотик.

​— Переодягайтеся і виходьте в коридор через десять хвилин. Почнемо з гостьових спалень. Якщо впораєтеся до вечора — вважайте, що ви в штаті.

​Коли вона вийшла, я безсило опустилася на ліжко.

​Я отримала роботу. У мене є дах над головою. Я в безпеці. Так я переконувала себе, натягуючи форму покоївки. Комірчик щільно охопив шию, наче захищаючи мене від зовнішнього світу. Я подивилася в маленьке дзеркало на стіні.

​— Ти впораєшся, Асю, — прошепотіла я своєму відображенню. — Просто будь тінню. Просто зникни.

​Я ще не знала, що саме в цьому домі мені доведеться зіткнутися зі своїм найгіршим кошмаром. І що прізвище Волошин скоро стане для мене синонімом не тільки болю, а й неминучої долі.