Розділ 4. Порожнеча

Світ звузився до розмірів цього клятого дивана. Я відчувала холодну оббивку спиною і жар його тіла зверху. Тріск тканини моєї єдиної пристойної блузки пролунав у вухах як вирок. Його пальці, грубі й нетерплячі, плуталися в ґудзиках, а потім просто рвонули їх геть. Дрібні пластикові намистини розлетілися по дорогому килиму — так само розліталося моє майбутнє.

​Я могла б кричати. Могла б дряпатися, кусатися, вити від несправедливості. Але всередині раптом клацнув старий запобіжник. Той самий, що вмикався в дитбудинку, коли старші дівчата затискали мене в кутку, щоб відібрати нову теплу кофту, або коли вихователі зривалися на крик без причини. «Завмри, Асю. Завмри — і буде менше болю. Просто перечекай».

​Я заплющила очі. Тіло стало чужим, дерев’яним. Я не чинила опору, коли він стягував з мене залишки одягу, коли позбувався свого. Я просто дивилася в темряву під повіками, намагаючись уявити, що мене тут немає. Що я все ще в гуртожитку. Що я просто сплю.

​Він навалився всією вагою. Його руки були всюди. Грубі, болючі поштовхи, пальці, що занадто сильно впиналися в мої груди, залишаючи майбутні синці. Мені було страшно. Але більше за страх була нестерпна, пекуча образа. Мій перший раз. Те, про що дівчата в коледжі шепотілися з усмішками, те, що мало бути за згодою, з коханою людиною… воно ставало брудним актом механічної розправи під запах перегару.

​Коли він увійшов у мене, з моїх губ ледь не вирвався крик. Різкий, розриваючий біль прошив усе тіло. Я зціпила зуби так, що затріщали щелепи. Сльози самі покотилися з очей, стікаючи до вух, але я не видала жодного звуку.

​— Якого біса? — прохрипів він мені в шию, його дихання обпікало шкіру. — Чого ти лежиш, як колода? Гей, працюй! Ти за це гроші отримала чи як?

​Він не зрозумів. Навіть не помітив моєї крові на білосніжному простирадлі. Занадто п’яний, занадто впевнений, що весь світ — це його персональне обслуговування. Для нього я була лише інструментом. Несправним інструментом, який не видавав потрібних реакцій.

​Я терпіла. Рахувала секунди. Десять… двадцять… сто… Кожен його рух відчувався як приниження, як тавро, яке неможливо буде вивести. Я ніколи не вміла цілуватися, я не знала, як торкатися чоловіка. І зараз я була щаслива, що не вмію. Я не хотіла мати з ним нічого спільного. Ні поцілунків, ні почуттів. Лише порожнеча.

​Нарешті він важко видихнув і повалився поруч. Диван просів під його вагою. Кілька хвилин у кімнаті було чути лише його переривчасте дихання. Потім він простягнув руку, намацав на тумбочці пляшку віскі й зробив довгий ковток.

​— На, — кинув він, простягаючи пляшку мені. — Може, хоч горло змочиш, а то ні звуку не видала. Нудна ти.

​Я лише ледь помітно похитала головою, не відриваючи погляду від стелі. Там, у світлі вуличних ліхтарів, тремтіли тіні від гілок дерев, що росли десь далеко внизу.

​— Поставлю тобі одну зірку, — пробурмотів він, його голос ставав дедалі нерозбірливішим. — Навіть одну — це забагато. Тільки за мордочку красиву… Хлопцям скажу, щоб… більше не замовляли… таку рибу заморожену…

​Він випустив пляшку з рук — вона м’яко впала на килим, не розбившись. За хвилину номер заповнило його рівномірне хропіння.

​Я чекала ще п’ять хвилин. Серце калатало в самому горлі. Поволі, наче поранений звір, я сповзла з дивана. Кожен рух відгукувався болем між ногами. Я бачила свою розірвану блузку на підлозі. Одягатися в неї було неможливо.

​Тремтячими руками я витягла з рюкзака запасну футболку — стару, розтягнуту, яку брала, щоб переодягтися після зміни, якби мене взяли. Швидко натягла спідницю, футболку, взулася. Я не дивилася на нього. Не хотіла запам’ятовувати його обличчя, хоча воно вже врізалося в моїй пам’яті голубими крижаними очима.

​Ключ був у дверях. Поворот. Тихо.

​Я вискочила в коридор і мало не зіткнулася з якоюсь парою в елегантному вбранні. Вони окинули мене здивованими поглядами — розпатлана дівчина з червоними очима, у безформній футболці, що майже біжить до ліфтів. Мені було начхати.

​Я не пам’ятаю, як вийшла з готелю. Як пройшла повз охорону. Нічне повітря вдарило в обличчя, але не принесло полегшення. Я бігла. Бігла через нічне місто, поки легені не почали горіти. Тільки в гуртожитку, зачинивши двері своєї кімнати на всі засуви, я дозволила собі впасти на підлогу.

​Душ. Мені потрібен душ.

​Я залізла під холодну воду, навіть не чекаючи, поки вона нагріється. Взяла стару жорстку мочалку з люфи і почала терти. Плечі, руки, стегна, живіт. Я терла до почервоніння, до болю, до подряпин. Мені здавалося, що на моїй шкірі все ще залишився запах його парфумів, слід його пальців.

​— Змийся… — шепотіла я, задихаючись від пари. — Просто змийся.

​Але вода лише очищала тіло. А всередині… там залишався бруд, який не бере жодне мило. Я змивала кров, змивала піт, але не могла змити відчуття власної нікчемності. Я знову була тією самою дівчинкою під дверима дитбудинку, яку ніхто не чекав. Тільки тепер у мене забрали останнє, що належало лише мені.

​Я вийшла з душу, загорнулася в старий рушник і сіла на ліжко. До ранку залишалося кілька годин. Я не збиралася спати. Я просто дивилася у вікно на те саме небо, яке ще вчора обіцяло мені нове життя.

​Лелека приніс. Лелека забрав.