Розділ 3. Пастка в золотій клітці

Тиша в номері «VIP-Suite» №69 була настільки густою, що я чула власне дихання. Я стояла посеред вітальні, міцно притискаючи до себе рюкзак, і не наважувалася навіть поворухнутися.

​Чому номер? Можливо, це такий сучасний метод перевірки? Горіла лише одна лампа біля дивана, розливаючи приглушене світло, від чого номер здавався інтимним і зовсім не схожим на робоче місце. Я змусила себе зробити крок, потім ще один. Кожна деталь тут кричала про гроші. М’які килими, у яких тонули стопи, оксамитові меблі, оздоблення золотом.

​Я зайшла у ванну кімнату. Там пахло дорогою сіллю та дорогими миючими засобами. Мармур, величезне дзеркало з підсвіткою, джакузі… Я ніколи не бачила нічого подібного навіть на картинках. Невже я дійсно буду тут працювати? Прибирати цю красу, доторкатися до цих речей? Від думки, що я можу отримати тут роботу з проживанням, паморочилося в голові. Це ж шанс на нормальне життя. Шанс забути про спільні душові та черги за окропом.

​Я повернулася до вітальні й підійшла до панорамного вікна. Вечірнє місто розкинулося піді мною, як на долоні. Мільйони вогнів, нескінченний потік машин, що здавалися іграшковими. Звідси, з висоти шістнадцятого поверху, світ здавався іншим. Не таким ворожим. Можливо, я нарешті знайшла своє місце під сонцем?

​Раптом за спиною клацнув замок. Я різко розвернулася, серце миттєво збилося з ритму.

​— Нарешті… — пролунав хрипкий чоловічий голос.

​У дверях стояв хлопець. Високий, атлетичної статури, у чорній сорочці, верхні ґудзики якої були зухвало розстебнуті. Його світле волосся було скуйовджене, наче він щойно з бійки або з ліжка. У руці він тримав напівпорожню пляшку з дорогою золотистою рідиною.

​Він не був схожий на керуючого. Він був… п’яним. Не настільки, щоб падати, але в його погляді плавала та небезпечна розслабленість, яка зазвичай буває у людей, що відчувають свою повну безкарність.

​Я побачила, як він повісив на ручку зовні табличку «Не турбувати». А потім він зачинив двері на ключ, не зводячи з мене очей.

​— Ви… ви помилилися, — промовила я, голос зрадницьки здригнувся. — Я чекаю на керуючу. У мене співбесіда.

​Він видав короткий смішок і зробив ковток просто з горла пляшки.

​— Співбесіда? — він повільно почав наближатися, розглядаючи мене з ніг до голови. — Оцінюю твою креативність. Рольові ігри? «Покоївка та суворий бос»? Непогано, хоча костюмчик занадто… реалістичний. Де ти такий секонд-хенд відкопала?

​Його очі, голубі й пронизливі, зупинилися на моєму обличчі. Я відчула, як під цим поглядом мені стає гаряче і гидко водночас. Він дивився так, наче я була товаром.

​— А ти симпатичний подарунок, — промовив він, зупинившись за два кроки. — Навіть занадто. Мені подобається. Без пафосу, без тонни штукатурки. Просто дівчинка. Чиста.

​— Слухайте, я не розумію, про що ви, — я зробила крок назад, впираючись спиною у холодне скло вікна. — Я прийшла на роботу. Мені сказали чекати тут. Напевно, сталася помилка з номером…

​— Помилка? Номер шістдесят дев’ять, VIP-Suite. Мій день народження, мої друзі, мій подарунок, — він знову хильнув із пляшки й поставив її на тумбочку біля дивана. — Досить ламатися, мала. Я заплатив за цей вечір не для того, щоб слухати твої казки про «університет і роботу».

​Я відчула, як холодний піт виступив на чолі. Секс-ескорт? Він думає, що я…

​— Ні! Ви все не так зрозуміли! Я — Анастасія Лелека, я прийшла влаштовуватися на вакансію покоївки! — я спробувала пройти повз нього до дверей. — Я зараз піду і все з’ясую на ресепшені. Вибачте.

​Я майже порівнялася з ним, коли його рука, міцна і гаряча, різко перехопила моє зап’ястя.

​— Куди це ми зібралися? — його голос став нижчим, у ньому прорізалися сталеві нотки. — Гра закінчилася. Ти мені подобаєшся, але я ненавиджу, коли зі мною затягують прелюдію.

​— Відпустіть! Мені боляче! — я намагалася вирватися, але він тримав мертвою хваткою.

​— Досить, — він одним ривком притягнув мене до себе, так близько, що я відчула запах віскі та його парфумів. — Роздягайся. Пора вже нарешті розпакувати мій подарунок.

​— Ви з глузду з’їхали?! Я викличу поліцію! — я закричала, вкладаючи в цей крик весь свій страх.

​— Поліцію? У моєму готелі? — він засміявся, і цей сміх злякав мене більше за його силу. — Мала, ти хоч знаєш, чий це номер? Розслабся. Випий. Давай просто зробимо те, за що мої друзі відвалили купу грошей.

​Він схопив мене за плечі, штовхаючи назад на м’який диван. Світ навколо почав обертатися. Це не могло відбуватися насправді. Тільки не зі мною. Тільки не зараз, коли я була так близько до порятунку.

​— Будь ласка… — видихнула я, відчуваючи, як на очі нагортаються сльози. — Я не та, за кого ви мене приймаєте. Благаю, відпустіть…

​Але його очі були затуманені алкоголем і хіттю. Він не чув. Він бачив лише свою іграшку, яку йому принесли на свято.

​— Годі базікати, — прохрипів він, нависаючи зверху. — Покажи, на що ти здатна.

​Його рука потягнулася до моєї блузки, і я почула тріск тонкої тканини. У цей момент моє життя, яке я так старанно намагалася склеїти, знову розлетілося на друзки, як екран мого старого телефону.