Розділ 2. Квиток у «Престиж»

Гуртожиток спорожнів за лічені години. Коридори, які ще вчора здригалися від криків, сміху та гуркоту валіз, тепер зустрічали мене лише луною моїх власних кроків. Всі роз’їхалися. Хтось — додому до батьків, у затишні обійми й на мамині пиріжки. Хтось — на море з друзями. А мені їхати не було куди.

​Комендантка, сувора жінка з вічним пучком на потилиці, цього разу зглянулася. Мабуть, мій червоний диплом подіяв на неї магічно. Вона дозволила мені залишитися ще на тиждень. Сім днів. Рівно стільки у мене було часу, щоб знайти роботу і дах над головою, перш ніж мої речі опиняться на тротуарі.

​Я сиділа на своєму ліжку, підібгавши ноги, і вкотре оновлювала сторінку з вакансіями. Мій смартфон — старенький, пошарпаний «ветеран» — жалібно підвисав. Я купила його два роки тому, пропрацювавши все літо на заправці. Це була моя перша справді дорога річ. Пам'ятаю, як тремтіли руки, коли я вперше його ввімкнула. А потім, через пів року, одна зі старшокурсниць випадково штовхнула мене в коридорі… Телефон вилетів, ударився об плитку, і екран вкрився густою павутиною тріщин.

​Тепер я дивилася на світ крізь ці скляні шрами. Пальці іноді чіплялися за гострі краї тріщин, але мені було байдуже. Головне — він працював.

​— Так, що тут у нас… — прошепотіла я, гортаючи список.

​Перша спроба — провал. «Вибачте, ми вже взяли людину», — сухий голос у слухавці обірвав надію ще до того, як я встигла представитися.

Друга спроба — «Ми вам передзвонимо». Я знала, що це означає. Це означає «ніколи».

Третя — вакансія виявилася застарілою.

​Відчай холодним липким пальцем торкнувся серця. Якщо я не знайду роботу зараз, мені доведеться йти в найдешевшу забігайлівку мити посуд за копійки, щоб просто не померти з голоду.

​І тут я побачила його. Оголошення, яке здавалося помилкою або жартом.

​«Готельно-ресторанний комплекс "Престиж". Терміново потрібні покоївки. Висока заробітна плата. Надаємо безкоштовне проживання на території комплексу».

​Я затамувала подих. «Престиж». Про це місце в коледжі ходили легенди. Це був не просто готель — це ціле місто розкоші. Величезний комплекс із басейнами, VIP-залами, ресторанами, де обідали зірки шоу-бізнесу та бізнесмени з першої десятки Forbes. Дівчата з мого курсу мріяли потрапити туди хоча б на практику, щоб просто подивитися на той «золотий» світ. А тут — вакансія з проживанням!

​Пальці самі набрали номер. Серце вистукувало такт у скронях, поки я слухала гудки.

​— Адміністрація комплексу «Престиж», слухаю вас, — відповів жіночий голос, такий ідеальний і холодний, наче виточений із криги.

​— Доброго дня. Я щодо вакансії покоївки… Я закінчила коледж із відзнакою, спеціальність готельне господарство…

​Я очікувала, що мене обірвуть на пів слові. Але жінка на іншому кінці замовкла на секунду, щось перевіряючи.

​— Добре. Керуюча сьогодні дуже зайнята. Вона зможе провести співбесіду лише о 18:30. Якщо ви готові під’їхати в такий час, ми вас чекаємо. Це ваш останній шанс, вакансію закриємо сьогодні ввечері.

​— Так! Звісно! Я буду! — майже вигукнула я.

​Годинник показував п’яту вечора. У мене було півтори години.

​І ось, я стояла перед центральним входом у «Престиж» і почувалася так, наче випадково забрела в іншу галактику. Величезні скляні двері, які розчинялися самі собою. Мармурова підлога, у якій можна було бачити своє відображення, як у дзеркалі. Велетенські люстри, що сяяли тисячами кристалів, розливаючи навколо м’яке золотисте світло.

​Повітря тут пахло чимось дорогим — сумішшю елітних парфумів, свіжої кави та тонкої шкіри.

​Я мимоволі потягнула за лямки свій старий рюкзак і поправила спідницю. Мій одяг був чистим і випрасуваним, але проти цієї розкоші він виглядав жалюгідно. Речі з секонд-хенду, які я вважала своїми «найкращими», тут здавалися брудними ганчірками. Дівчата на ресепшені — ідеальні красуні з порцеляновою шкірою — миттєво зміряли мене поглядом. У їхніх очах не було відвертої зневаги, лише холодна байдужість, яка ранила ще сильніше.

​Я тут — чужа. Я — Лелека з дитбудинку, яка намагається пролізти в замок до принців.

​«Спокійно, Асю, — наказала я собі. — Тобі не треба тут жити як гостя. Тобі треба тут працювати. Тобі потрібен цей дах над головою».

​Я підійшла до стійки, намагаючись не дивитися на тріщини на екрані телефону, який тримала в руці.

​— Доброго вечора. Я на співбесіду… до керуючої. На 18:30. Анастасія Лелека.

​Дівчина за стійкою щось швидко надрукувала на комп’ютері, навіть не підводячи очей.

​— Чекайте. Вас зустрінуть.

​Я відійшла трохи вбік, відчуваючи, як пітніють долоні. Час тягнувся неймовірно повільно. Кожен багатий гість, що проходив повз у дорогому костюмі чи вечірній сукні, змушував мене сильніше стискати рюкзак. Я була впевнена, що зараз хтось підійде і скаже: «Дівчино, ви помилилися адресою, вихід там».

​Раптом до мене підійшов хлопець у фірмовому поло готелю. Він виглядав діловим і кудись поспішав.

​— Ти на роботу прийшла? — кинув він, навіть не зупиняючись, лише жестом покликав за собою.

​— Так, я Анастасія, — я майже побігла за ним. — Мені сказали, що співбесіда о 18:30…

​— Знаю. Ходи швидше, у нас графік горить, — він вів мене повз ліфти до окремого коридору, де килими ставали ще м’якшими, а тиша — ще густішою.

​Ми піднялися на один із верхніх поверхів. Я озиралася навколо, намагаючись запам’ятати дорогу, але хлопець ішов так швидко, що я ледь встигала за ним.

​— Вибачте, а ми хіба не до кабінету керуючої? — запитала я, коли помітила, що ми зупинилися біля дверей із золотистою табличкою «VIP-Suite».

​Хлопець нарешті зупинився і розвернувся до мене. Він виглядав роздратованим.

​— Ти забагато запитань ставиш як для своєї професії, красуне, — відрізав він, прикладаючи магнітну картку до замка. — Сказали в номер — значить у номер. Там зараз усе і вирішиться. Заходь.

​Він відчинив двері й жестом показав всередину.

​— Але… — я завагалася. — Це ж номер для гостей. Хто там буде проводити співбесіду?