Розділ 1. Новий початок

Я стояла у душному залі, стискаючи долоні, і відчувала, як піт тоненькою цівкою стікає по спині. Серце билося так сильно, наче намагалося вирватися з грудей і полетіти геть, подалі звідси, у нове, невідоме життя. Навколо мене щебетали, сміялися, обіймалися одногрупники. Вони фотографувалися з батьками, з сестрами й братами, ділилися планами на літо, обговорювали майбутні університети. А я? Я просто чекала. Чекала, поки моє прізвище, дивне й майже смішне, пролунає з динаміка, і я зможу забрати свій диплом.

​«Лелека Анастасія».

​Лелека. Хто взагалі дає такі прізвища? Мені розповідали, ніби мене, новонароджену, підкинули під двері Будинку малюка. Мовляв, лелека приніс. Так і записали. Анастасія Лелека. Без батьків, без роду, без племені. Просто Ася, яку приніс лелека. Я ніколи не бачила своїх батьків. Не знала, хто вони, звідки. У дитячому будинку такі питання не віталися. Там взагалі багато чого не віталося.

​Дитячий будинок… Це не місце, де ростеш. Це місце, де виживаєш. Кожен день — це боротьба. За їжу, за ліжко, за місце під сонцем, хоч сонця там було мало. Ти нікому не потрібен. Вихователям? Їм було байдуже. Вони просто виконували свою роботу, чекаючи кінця зміни. Іншим дітям? Там не було друзів. Були тільки тимчасові союзники, які завтра могли стати ворогами, якщо йшлося про останню цукерку чи шматок хліба. Я швидко зрозуміла: довіряти не можна нікому. Тільки собі. І ніколи не показувати слабкість.

​Я навчилася мовчати. Навчилася бути непомітною. Навчилася ховатися у книжках, у своїх думках, у своїх мріях про те, як колись звідти виберуся. І ось, нарешті, цей день настав.

​Кілька років тому, коли мені виповнилося вісімнадцять, я залишила стіни дитячого будинку. Мені дали крихітну кімнатку в гуртожитку і направили в цей коледж. «Будеш кухарем або офіціантом, — сказала соціальна працівниця. — Завжди знайдеш роботу». Мені було все одно. Головне — подалі від того місця, що забирало повітря. Головне — своя кімната, де не треба ділити простір ще з десятьма дівчатами. Де ніхто не забере твої речі, не образить, не змусить відчувати себе нікчемою.

​Коледж… Він теж був викликом. Я не вміла спілкуватися. Не вміла дружити. Була замкненою, мовчазною, завжди на сторожі. Інші студенти здавалися такими безтурботними, такими життєрадісними. У них були сім’ї, які дзвонили щодня, передавали пиріжки, приїжджали на батьківські збори. А я? Я просто вчилася. Вчилася так, наче від цього залежало моє життя. І, можливо, так воно і було. Це був мій єдиний шанс. Моя єдина можливість вирватися з того кола, де я народилася.

​«…Марійченко Вікторія!»

​Дівчина з першого ряду підскочила, ледь не збивши квіти з кафедри, і, сяючи від щастя, побігла за дипломом. Її батьки знімали це на відео, усміхаючись і аплодуючи. Я зітхнула. Чомусь мені завжди здавалося, що такі моменти, коли тебе всі вітають, обіймають, пишаються тобою, — це щось зі світу кіно. Ніколи не думала, що це буває по-справжньому.

​Я заплющила очі на мить. Уявила себе там, на сцені. Сама. Ніхто не зустрічає з квітами. Ніхто не плаче від щастя. Просто я і мій диплом. Але це буде мій диплом. Зароблений власною працею. Вигризений із зубів цього світу, який не хотів мене відпускати.

​Можливо, саме тому я так старанно вчилася. Готельно-ресторанний бізнес, готельне господарство. Це здавалося… елегантним. Красивим. Зовсім не схожим на брудні коридори дитбудинку. Я уявляла себе в охайній формі, яка посміхається гостям, керує персоналом, створює комфорт. Це здавалося таким далеким від мого реального життя. Але я вірила, що зможу. Мушу змогти. Бо інакше – що? Повернутися назад? Ніколи.

​Відчуття всередині було сумішшю страху і шаленої надії. Я наче стояла на краю прірви, а попереду простягалася безмежна рівнина. Невідома. Але моя. Ніхто не казав, що буде легко. Ніхто не обіцяв казок. Але ж і не було нікого, хто міг би мене зупинити.

​Я завжди була сама. І тепер, коли я дійсно вступала в доросле життя, нічого не змінилося. Сама проти цілого світу. І це було… нормально. Звично. Навіть десь у глибині душі – комфортно. Не треба підлаштовуватися, не треба нікому догоджати. Лише я. І мій шлях.

​Голос диктора знову вивів мене з роздумів. Знову чиєсь прізвище, чийсь радісний крик. Моє горло пересохло. Навіщо я так хвилююся? Це ж просто папірець. Просто формальність. Але для мене це було набагато більше. Це був квиток. Квиток у нове життя. Життя, де я нарешті перестану бути «тією, що з дитбудинку». Життя, де я зможу збудувати все з нуля. Свій дім. Свої правила. Можливо, навіть… своїх друзів. Хоча останнє здавалося чимось майже фантастичним.

​Я стиснула кулаки. Ні. Не час мріяти. Час діяти. Вийти звідси, знайти роботу, заробити гроші, зняти власне житло. Маленьку кімнатку, але свою, справжню. Де не буде запаху казенної їжі, де не буде постійного шуму, де можна буде просто бути собою.

​— Анастасія Лелека! – нарешті пролунало з динаміка. Гучно. Чітко.

​Я здригнулася. Це було моє ім'я. Мій момент. Я зробила глибокий вдих, випрямила плечі і рушила вперед. Ноги здавалися ватяними, але я йшла. Між рядами, повз усміхнені обличчя, повз щасливі сім’ї, прямо до сцени. Мої карі очі, які завжди здавалися занадто великими на худому обличчі, були сповнені рішучості.

​Заступник директора, літня жінка з добрими очима, простягнула мені папку. Червону. Диплом з відзнакою. Молодший спеціаліст з готельно-ресторанного обслуговування, готельного господарства. Я взяла її. Пальці ледь відчутно тремтіли. Цей папірець був важчий за все, що я тримала в руках за своє життя. Він був моєю свободою. Моєю надією. Моїм шансом.

​— Вітаю, Анастасіє. Ти чудово впоралася, — сказала вона, посміхаючись.

​Я ледь кивнула у відповідь, не знаходячи слів. Вдячність розливалася у грудях, але я не вміла її показувати. Лише стиснула диплом міцніше.

​Я зійшла зі сцени. Ніхто не чекав мене внизу з букетом квітів. Ніхто не плакав від радості. Я просто стояла, тримаючи свій червоний диплом, і відчувала, як світ навколо мене змінюється. Студенти розходилися, вітали один одного. Гучна музика заповнювала зал. Я відчула легкий дотик до плеча.