Розділ 19. Під власним ім’ям

Перший день народження Софії збігся з відкриттям моєї пекарні.

Ми не планували великого святкування. На вікнах з’явився новий напис: «Марта. Хліб і десерти». У залі стояли шість столиків, прилавок і полиця з хлібом. На кухні працювали дві печі.

Олеся принесла кульки, хоча я просила цього не робити. Галина спекла маленький коржик без цукру спеціально для Софії.

Першими прийшли наші постійні клієнти. Потім сусіди, колишні працівники «Теплого хліба» та Тамара з чоловіком. Вона вже працювала в іншій компанії й виглядала спокійнішою.

Данило з’явився у погоджений час.

Приніс доньці дерев’яний набір кубиків і книжку. Без фотографа, величезної іграшки та допису в мережі.

— Можна привітати? — запитав він.

— Звичайно.

Софія впізнала його й простягнула руки. Данило підняв її, показав кульки та дозволив стягнути окуляри з його голови.

Пізніше він підійшов до мене біля прилавка.

— Тут добре.

— Дякую.

— Я був неправий щодо тебе.

— У чому саме?

— Думав, що без компанії ти не впораєшся.

— Я теж певний час так думала.

Він подивився на Софію, яка сиділа в Максима на руках і намагалася відірвати ґудзик від його сорочки.

— Пробач мені.

Уперше Данило не додав «але». Не пояснив, що рятував бізнес, боявся бідності чи заплутався між двома жінками.

— Я почула, — сказала я.

— Колись пробачиш?

— Можливо. Але це нічого між нами не змінить.

Він кивнув.

Після свята Максим допоміг прибрати. Коли всі пішли, ми сіли за столик біля вікна. Софія заснула в колясці.

— У мене немає обручки, — сказав Максим.

— Це несподіваний початок розмови.

— І пропозиції зараз не буде.

— Тоді я спокійна.

— Хочу, щоб ми спробували жити разом. Без таємниць і поспіху. Але лише якщо цього хочете ви.

— У мене дитина, пекарня, судові наслідки й дуже мало вільного часу.

— Я знаю.

— Ваш батько досі зі мною не вітається.

— Це його проблема.

— Вероніка?

— Навчилася розмовляти зі мною без згадки про зраду родини.

— Значний поступ.

Максим усміхнувся.

— То що скажете?

Я подивилася на сплячу доньку, порожній прилавок і власне ім’я на вікні.

— Скажу, що можемо спробувати. Але пекарня залишається моєю.

— Навіть не думав сперечатися.

— І документи читаємо обоє.

— Кожен свої.

— Саме так.

Ми не давали обіцянок на все життя. Домовилися про наступний тиждень, потім про місяць.

Після досвіду з Данилом цього було достатньо.