Розділ 14. Ніч у лікарні

Софія захворіла вночі.

Увечері вона була вередливою, але я вирішила, що втомилася після прогулянки. Близько першої прокинулася від незвичної тиші. Торкнулася її чола й відчула гарячу шкіру.

Температура була тридцять вісім і сім.

Я зателефонувала педіатрині. Вона поставила кілька запитань і порадила викликати швидку, зважаючи на вік дитини.

Олеся прокинулася від мого голосу.

— Що сталося?

— Температура.

Вона вже вдягалася.

Бригада приїхала швидко. Лікар оглянув Софію й запропонував госпіталізацію. Я зібрала документи та дитячі речі. Руки тремтіли так, що не могла застебнути сумку.

— Я поїду з вами, — сказала Олеся.

— Тобі зранку на роботу.

— Уже написала, що не прийду.

У приймальному відділенні взяли аналізи. Софія плакала, я тримала її й намагалася не заважати медсестрі.

— Це може бути звичайна вірусна інфекція, — пояснила лікарка. — Але в такому віці краще спостерігати в стаціонарі.

Данилові я написала о третій:

«Софія в лікарні з високою температурою. Нас госпіталізували».

Він передзвонив через двадцять хвилин.

— Що сталося?

— Поки не знають.

— Я приїду.

Він з’явився після п’ятої. Разом із Кариною.

— Навіщо вона тут? — запитала я.

— Привезла мене. Я випив увечері келих вина.

— Нехай чекає внизу.

— У неї речі для Софії.

Карина тримала пакет і телефон. Побачивши мій погляд, сховала його до кишені.

— Жодних фотографій, — сказала я.

— Я нічого не знімаю.

— Добре.

Данило зайшов до палати. Софія спала після жарознижувального.

Він нахилився над ліжечком.

— Чому ти не подзвонила одразу?

— Написала після госпіталізації.

— Треба було телефонувати, коли піднялася температура.

— Я телефонувала лікарці та швидкій.

— Я б приїхав.

— Ти випив.

— Знайшов би водія.

Мені не хотілося сперечатися в палаті.

— Аналізи будуть зранку.

— Я поговорю з лікарем.

— Лікарка щойно була. Прийде після результатів.

Карина зазирнула у двері.

— Даниле Олександровичу, вам телефонують із каналу. Вони готові перенести ранковий ефір, але потрібне підтвердження.

— Який ефір? — запитала я.

— Інтерв’ю про бізнес.

— Ти збирався на телебачення?

— О дев’ятій.

— І що робитимеш?

— Скасую.

Карина втрутилася:

— Можна провести прямий ефір звідси. Коротко сказати, що ви залишилися з хворою донькою. Це покаже…

Вона не закінчила.

— Вийдіть, — сказала я.

— Марто, вона лише запропонувала.

— Забирай її і йди.

— Я залишаюся з Софією.

— Тоді Карина їде, а ефір скасовується. Лікарня не декорація для твоєї репутації.

Данило вийшов у коридор. Я чула їхню тиху суперечку. За кілька хвилин Карина пішла.

Він повернувся й сів біля ліжечка.

До сьомої ми майже не розмовляли. Данило кілька разів брав Софію на руки, допоміг змінити одяг, приніс воду. Коли температура знову піднялася, покликав медсестру раніше за мене.

Я бачила, що він хвилюється. Це не скасовувало попередньої спроби перетворити хворобу доньки на зручну картинку. Людина могла любити дитину й водночас думати про власну вигоду.

О восьмій задзвонив його телефон.

— Мені треба відповісти, — сказав Данило.

Він вийшов. Повернувся через десять хвилин у пальті.

— Я мушу поїхати на зустріч із банком.

— Звичайно.

— Не говори так. Від цієї зустрічі залежить зарплата працівників.

— Їдь.

— Повернуся після обіду.

Він не повернувся ані після обіду, ані ввечері.

Аналізи показали вірусну інфекцію. Лікарка заспокоїла, що небезпечних ознак немає, але залишила нас під наглядом до наступного дня.

Олеся привезла чистий одяг і їжу. Її викликали на роботу, тому вона побула годину й поїхала.

Близько дев’ятої вечора до палати зайшов Максим.

— Як Софія?

— Температура нижча.

Він поставив пакет на стілець.

— Олеся написала, що вам потрібні вода, зарядний пристрій і підгузки.

— Вона не мала вас турбувати.

— Не турбувала.

— Звідки тоді знаєте?

— Побачив у новинах допис Данила про хворобу доньки. Написав Олесі.

Я відкрила його сторінку.

Данило повідомляв, що змушений тимчасово відійти від частини справ, бо перебуває поруч із хворою дитиною.

Допис опублікували три години тому. У цей час він уже був на зустрічі в банку.

— Він тут не перебуває, — сказала я.

— Знаю.

— Як?

— Бачив його машину біля головного офісу банку.

Я відклала телефон.

— Ви приїхали перевірити?

— Привіз речі. Якщо не хочете мене бачити, піду.

— Зачекайте.

Максим сів біля дверей. Не підходив до Софії й не ставив зайвих запитань.

— Боїтеся дітей? — запитала я.

— Боюся взяти таку маленьку неправильно.

— Данило теж боявся. Швидко навчився.

— Мені не обов’язково її брати.

У цьому була різниця. Данило завжди намагався одразу довести, що може все. Максим не соромився визнати, що чогось не вміє.

Софія прокинулася. Я погодувала її, а потім спробувала вкласти. Вона плакала, бо не могла нормально дихати носом.

— Потримайте, — сказала я Максиму.

Він підвівся.

— Як?

— Сядьте. Підтримуйте голову.

Я передала йому Софію. Максим завмер, але слухав кожну підказку. Донька кілька хвилин розглядала його, потім заплющила очі.

— Здається, заснула, — прошепотів він.

— Не рухайтеся.

— Не планую.

Я сіла навпроти. Втома стала такою сильною, що важко було тримати очі розплющеними.

— Поспіть, — сказав Максим.

— Не можу.

— Я посиджу.

— Ви не родич. Вас можуть попросити піти.

— Тоді розбуджу.