Розділ 12. Жодних таємних стосунків

Після поїздки на склад Максим перестав телефонувати.

Усі матеріали він передавав через Ярину. Повідомлення були короткими й стосувалися лише документів. Я сказала собі, що так краще.

Мені не потрібна була близькість із братом Данилової дружини. Навіть саме формулювання звучало як початок скандалу, в якому ніхто не повірить у нормальні мотиви.

До того ж у мене не залишалося часу думати про чоловіків.

Замовлень побільшало. Ми найняли помічницю на три дні на тиждень. Нею стала Галина, колишня працівниця шкільної їдальні. Вона не вміла прикрашати торти, зате працювала швидко, точно дотримувалася ваги й ніколи не спізнювалася.

— Красу наведете самі, — сказала вона на співбесіді. — А я зроблю так, щоб вам було що прикрашати.

За перший місяць ми вийшли майже на нуль. Я сплатила оренду, придбала сировину, виплатила зарплату й не залізла в заощадження.

Для великого бізнесу це не було досягненням. Для мене — було.

Одного вечора Ярина попросила приїхати до офісу. Максим передав їй додаткові документи, але хотів особисто пояснити походження файлів.

Він уже чекав у переговорній кімнаті.

— Доброго вечора, — сказав Максим.

— Доброго.

Ми поводилися так, ніби ніколи не стояли разом на нічній стоянці й не сперечалися через нахил коробки з тортом.

Ярина розклала папери.

— Пане Максиме, підтвердіть, що отримали ці файли до припинення доступу.

— Так. Копію зробив у межах внутрішньої перевірки.

— Чи можуть вас звинуватити в незаконному передаванні комерційної інформації?

— Спробують. Але документи підтверджують можливі порушення, тому готовий пояснити свої дії.

— Ви повідомили про це батька?

— Учора.

— Його реакція?

— Запропонував два варіанти: повернути копії й підписати зобов’язання про нерозголошення або звільнитися.

— Що ви обрали? — запитала я.

— Звільнився.

Я не очікувала почути це так спокійно.

— Через документи Данила?

— Через рішення батька приховати їх.

— Ви багато втратили?

— Посаду. Частину доходу. Можливість удавати, що родина завжди чинить правильно.

Ярина повернула розмову до справи. Максим пояснив рух коштів і підтвердив, що інвестицію остаточно зупинено. Петро Бережний вимагав незалежного аудиту, але водночас намагався не допустити розголосу.

Після зустрічі Ярина залишилася готувати документи. Ми з Максимом разом вийшли на вулицю.

— Підвезти вас? — запитав він.

— Я машиною.

— Тоді доброї ночі.

Він не зробив жодної спроби продовжити розмову. Я мала б відчути полегшення, проте залишилася стояти біля сходів.

— Ви справді звільнилися?

Максим озирнувся.

— Справді.

— Що робитимете?

— Повернуся до незалежного консультування.

— Ваш батько пробачить?

— Я не просив пробачення.

— Вероніка?

— Вважає, що я став на ваш бік.

— А ви стали?

Він підійшов ближче.

— Я став на бік фактів.

— Зручна відповідь.

— Хочете іншу?

— Чесну.

Максим кілька секунд мовчав.

— Я думаю про вас частіше, ніж повинен.

У мене пересохло в роті.

— Не треба.

— Ви просили чесну відповідь.

— Не треба нічого робити з цими думками.

— Я й не роблю.

— Данило вже готує історію про наші стосунки.

— Вероніка сказала.

— І вас це не бентежить?

— Бентежить те, що брехня може зашкодити вам у справі. Думка Данила про мене не цікавить.

— А думка сестри?

— Важлива. Але вона не має права визначати моє особисте життя.

— Його немає.

— Знаю.

Я попрощалася й пішла до машини.

Наступного тижня Максим приїхав на виробництво разом із фахівцем, який мав оцінити стару піч. Майстер сказав, що ремонт коштуватиме майже стільки, скільки уживане обладнання.

— Я знаю компанію, яка закриває один цех, — повідомив Максим. — Вони продають дві печі.

— Мені не потрібен подарунок.

— І не пропоную. Даю контакт продавця.

Я зателефонувала сама, домовилася про огляд і виторгувала знижку. Піч придбала в розстрочку за офіційним договором.

Максим не втручався.

У день доставлення він приїхав перевірити документи, хоча я не просила. Ми разом чекали на вантажників. Софія спала в сусідній кімнаті, Галина поїхала за продуктами, Олеся була на зміні.

— Ви не зобов’язані тут сидіти, — сказала я.

— Знаю.

— Тоді чому сидите?

— Хочу переконатися, що продавець привезе саме ту піч, за яку ви заплатили.

— Я перевірила номер.

— Я також.

— Ви завжди все перевіряєте двічі?

— Після Данила — так.

Я засміялася. Уперше за довгий час сміх не був вимушеним.

Вантажівка затримувалася. Ми пили чай із паперових стаканчиків і говорили про роботу. Максим розповів, що в двадцять сім років відкрив консалтингову фірму, але через хворобу матері повернувся до родинної компанії. Після її смерті залишився, бо батько й Вероніка звикли покладатися на нього.

— Ви завжди розв’язуєте їхні проблеми? — запитала я.

— Переважно фінансові.

— А особисті?

— Намагався. Як бачите, невдало.

— Вероніка доросла.

— Знаю. Але звичка сильніша за знання.

— Я теж звикла, що Данило відповідає за документи. Тепер читаю навіть чеки за доставлення.

— Це мине.

— Не впевнена.

— Недовіра виснажує. З часом навчитеся відрізняти обережність від постійного очікування обману.

— Ви говорите з досвіду?

Максим не відповів одразу.

— Моя колишня дружина два роки приховувала борги. Брала кредити, погашала один іншим. Я працював з фінансовими ризиками й нічого не помічав удома.

— Чому?

— Не перевіряв людину, якій довіряв.

— І тепер перевіряєте всіх?

— Намагався. Потім зрозумів, що це не стосунки.