Розділ 11. Жінки, яким він брехав

Я не поїхала на склад сама.

Спочатку переслала повідомлення Ярині, потім зателефонувала Максиму. Він попросив нічого не відповідати незнайомому відправникові й зачекати, поки перевірить адресу.

За пів години Максим передзвонив.

— Склад справді орендує пов’язана з Данилом компанія. Договір підписував Роман Кравченко.

— Там може бути обладнання, за яке я тепер винна банку?

— Може. Але без дозволу заходити не можна.

— Людина, яка написала, очевидно, має доступ.

— Це ще не означає, що повідомлення безпечне.

Я подивилася на Софію. Вона спала в колисці, а Олеся складала коробки для ранкового замовлення.

— Я все одно поїду.

— Тоді разом зі мною та Яриною.

— Ви більше не ведете аудит.

— Саме тому Данило не знатиме про поїздку з робочого звіту.

Ми домовилися зустрітися наступного ранку біля заправки неподалік від складу. Софію я залишила з Олесею. Зцідила молоко, склала детальні інструкції й тричі перевірила телефон.

— Ти їдеш на кілька годин, а не на місяць, — нагадала подруга.

— Якщо вона не братиме пляшечку?

— Нагодую з ложечки.

— Якщо підніметься температура?

— Подзвоню.

— Якщо…

— Марто, їдь. Я не дозволю тобі заходити на склад, доки не напишеш адресу й номери машин.

На заправці вже стояв автомобіль Максима. Ярина приїхала за кілька хвилин.

— Якщо власник не надасть доступу, ми розвертаємося, — сказала вона. — Жодних зламаних замків і проникнення через вікно.

— Ви погано про мене думаєте.

— Я добре знаю, що люди роблять, коли бачать можливість знайти потрібні докази.

Ми поїхали двома машинами. Склад розташовувався на території колишньої промислової бази. Біля воріт нас чекала жінка в темній куртці.

Тамару Ковальчук я впізнала не відразу. На роботі вона завжди носила костюми, вкладала волосся й фарбувала губи. Тепер її обличчя було блідим, волосся вона сховала під шапкою.

— Це ви написали? — запитала я.

— Я.

— Чому з незнайомого номера?

— У компанії перевіряють робочі телефони.

Тамара поглянула на Максима.

— Його я не запрошувала.

— Він знайшов платежі за склад, — пояснила я.

— Тоді заходьте швидше.

— Ви маєте право відчинити приміщення? — запитала Ярина.

Тамара показала службове посвідчення й довіреність на проведення інвентаризації.

— Документ чинний ще два дні. Данило вимагав, щоб я звірила залишки, але потім заборонив сюди приїжджати. Довіреність не відкликав.

Ярина сфотографувала папери.

Усередині було холодно. Велика частина складу стояла порожня. Уздовж стіни лежали коробки з пакованням «Теплого хліба», пластикові контейнери й кілька нерозпакованих столів.

Обладнання, за яке компанія заплатила мільйони, не було.

— Де виробнича лінія? — запитав Максим.

Тамара провела нас до невеликого кабінету.

— Її ніколи не привозили. Накладні підписали, але техніка залишилася у продавця або взагалі не існувала.

— Хто приймав товар?

— За документами — завідувач складу. Насправді ця посада вже пів року порожня.

— Чий підпис? — запитала Ярина.

— Не знаю. Не його.

Тамара відімкнула металеву шафу. Усередині лежали папки, старий ноутбук і мій коричневий зошит.

Я взяла його до рук.

На обкладинці залишилася пляма від шоколаду, яку я поставила ще в бабусиній квартирі. Перші записи датувалися роком, коли «Теплого хліба» не існувало.

— Звідки він тут?

— Роман наказав забрати ваші матеріали з офісу, — сказала Тамара. — Частину мали віддати експертам, щоб оформити рецептури на компанію. Цей зошит я сховала.

— Чому?

— Бо зрозуміла, що вони готують.

— Коли зрозуміли?

— Після того, як Данило попросив надрукувати протокол зборів заднім числом.

Ярина ввімкнула запис.

— Пані Тамаро, ви погоджуєтеся, щоб розмову зафіксували?

— Так.

— Розповідайте послідовно.

Тамара сіла за старий стіл.

Навесні Данило наказав підготувати документи для входження нового інвестора. Первинний проєкт передбачав, що моя частка зменшиться до двадцяти восьми відсотків, а частка Данила — до тридцяти шести. Решту мали отримати Бережні.

— Це було б логічно, — сказав Максим. — Розмивання мало стосуватися всіх учасників пропорційно.

— Данило відмовився, — продовжила Тамара. — Він сказав, що Марта більше не працюватиме в компанії та погодилася залишити собі п’ять відсотків.

— Ви повірили? — запитала я.

— Спочатку так. Ви були вагітні, майже не приїжджали. Данило казав, що хочете займатися лише дитиною.

— Я планувала повернутися за кілька місяців.

— Тепер знаю.

Потім Роман Кравченко приніс протокол із моїм підписом. Тамара помітила, що номер документа не відповідає даті. Данило наказав виправити реєстр.

— Я зробила, — сказала вона. — Не пишаюся цим.

— Чому мовчали? — запитав Максим.

— Через роботу. Мій чоловік після інсульту. У нас кредит і лікування. Данило знав. Сказав, що якщо я почну ставити запитання, більше ніде бухгалтеркою не працюватиму.

Вона відкрила ноутбук.

— Я зберегла копії старого реєстру, листування та первинного проєкту угоди.

— Чому вирішили передати зараз? — запитала Ярина.

— Бо Данило наказав списати неіснуюче обладнання як пошкоджене під час перевезення. Якщо я підпишу акт, братиму участь у шахрайстві.

Тамара віддала накопичувач Ярині.

— Тут не все. Решта на домашньому комп’ютері. Якщо Данило дізнається про зустріч, я втрачу доступ до роботи.

— Ви готові дати офіційні свідчення? — запитала адвокатка.

Тамара опустила очі.

— Поки не знаю.

Я хотіла нагадати їй, що через мовчання на мені висить чужий борг. Та бачила її руки: пальці тремтіли, хоча вона намагалася тримати їх під столом.