Розділ 8. Почати з однієї печі

Через шість тижнів після народження Софії лікарка дозволила мені поступово повертатися до роботи.

Вона наголосила на слові «поступово». Не підіймати важкого, не працювати по дванадцять годин, не забувати їсти й відпочивати.

Я пообіцяла.

Того самого дня ми з Олесею поїхали дивитися приміщення, яке вона знайшла через колишню колегу. Це була кухня при невеликому кафе, що закрилося навесні. Власниця не хотіла продавати обладнання окремо й погоджувалася здати все разом за помірну плату.

Приміщення розташовувалося в підвалі житлового будинку. На стінах залишилися сліди від старих полиць, одна лампа не працювала, а холодильник гудів так голосно, що ми мусили підвищувати голос.

— Зате є окремий вхід, вентиляція й документи на виробництво, — сказала Олеся.

— Піч стара.

— Але працює.

Я відкрила дверцята, перевірила ущільнення й температурний датчик.

— Верх нагріватиметься швидше.

— Ти вже шукаєш причини залишитися?

— Оцінюю обладнання.

— З таким обличчям ти колись оглядала перше приміщення «Теплого хліба».

Я пам’ятала ту кухню. Вона була ще меншою, а піч доводилося вмикати двічі, бо з першого разу не спрацьовувало реле. Ми з Данилом працювали вночі, щоб уранці розвезти замовлення. Він варив каву, я замішувала тісто. Перший прибуток становив трохи більше трьох тисяч гривень, але ми святкували так, наче заробили мільйон.

Я не хотіла віддавати йому й ці спогади. Вони належали мені не менше, ніж йому.

— Яка оренда? — запитала я власницю.

Вона назвала суму.

— Потрібна знижка на перші два місяці. Ми самі полагодимо світло й пофарбуємо стіни.

Жінка погодилася після недовгого торгу.

Олеся зачекала, поки ми вийдемо надвір.

— Ти сказала «ми».

— Ти ж допоможеш пофарбувати стіни?

— Допоможу. Але в мене немає грошей на половину оренди.

— Мені не потрібна партнерка через почуття провини.

— А мені не потрібна подруга, яка знову тягнутиме все сама.

— Ти й так дозволила нам жити у своїй квартирі.

— Саме тому знаю, скільки разів ти встаєш уночі. Ти не витримаєш виробництво без допомоги.

Ми сіли в машину. Софія спала в кріслі.

— Я найму помічницю, коли з’являться замовлення.

— А до того?

— Працюватиму невеликими партіями.

— Я можу вести сторінку, приймати замовлення й робити фотографії. Не безкоштовно. За відсоток.

— Ти працюєш у лікарні.

— Позмінно. Решту часу витрачаю на дурниці.

— Це неправда.

— Добре, на корисні дурниці. Але кілька годин на тиждень знайду.

Ми потиснули руки.

Нову справу я зареєструвала тільки на себе. Ярина перевірила договір оренди, умови користування обладнанням і кожен документ. Перед підписанням я прочитала все тричі.

Назву вибирала кілька днів.

Хотілося чогось простого, що не нагадувало б про Данила. Зрештою зупинилася на власному імені: «Марта. Хліб і десерти».

— Скромно, — пожартувала Олеся.

— Принаймні ніхто не сперечатиметься, кому належить назва.

Перші рецепти довелося створювати заново. Ярина радила не використовувати точні технологічні карти «Теплого хліба», доки тривав спір. Я могла доводити, що розробила їх раніше, але не хотіла давати Данилові ще один привід для позову.

Я купила борошно, масло, яйця, кілька видів сиру та почала з простого тіста.

Перший варіант виявився надто щільним. Другий швидко висихав. Третій мав добрий смак, але погано зберігав форму.

Софія спала у переносній колисці в маленькій кімнаті поруч. Коли прокидалася, я мила руки, перевдягала фартух і йшла годувати. Через це робота тривала вдвічі довше.

На четвертий день я сіла на підлогу біля печі й заплакала.

Не через невдале тісто. Через втому, запах масла, біль у спині й усвідомлення, що раніше поруч працювала команда з двадцяти людей. Тепер я мала одну піч, орендований стіл і борг за перший місяць.

Олеся знайшла мене, коли принесла обід.

— Що сталося?

— Нічого.

— Ти сидиш на підлозі.

— Тут прохолодніше.

Вона поставила пакет і сіла поруч.

— Плач.

— Не хочу.

— Тоді вставай і їж.

— Тісто знову не вийшло.

Олеся відламала шматок із дека.

— Смачне.

— Я не збираюся продавати «смачне». Воно має залишатися м’яким наступного дня.

— Отже, спечеш ще раз.

— Гроші закінчуються.

— Замовлення знайдемо.

— Хто купить у жінки, про яку пишуть, що вона краде рецепти у колишнього чоловіка?

— Люди, яким потрібна добра випічка.

— Так просто?

— Ні. Але іншої відповіді немає.

Я з’їла принесений суп, погодувала Софію й повернулася до тіста. Змінила співвідношення масла та рідини, зменшила температуру, збільшила час вистоювання.

Шостий варіант залишився м’яким наступного ранку.

Першим великим замовленням став стіл із десертами на відкриття танцювальної студії. Її власниця знала Олесю й погодилася внести половину суми наперед.

Треба було приготувати сто двадцять тістечок, сорок порцій солоної випічки та невеликий торт.

Увечері напередодні передавання замовлення зламався холодильник.

Я почула, що гудіння припинилося, підійшла й перевірила температуру. Вона вже піднялася на три градуси.

— Тільки не сьогодні, — сказала я.

Холодильник не відповів. І це було добре. Мені вистачало людей, які намагалися пояснити власні вчинки.

Олеся обдзвонила кілька знайомих. Вільного професійного холодильника ні в кого не було. Частину продукції можна було перенести до неї додому, але торт не поміщався.

Я шукала цілодобову оренду обладнання, коли зателефонував Максим.

— Перепрошую за пізній дзвінок. Я надіслав вашій адвокатці додаткові відомості щодо файлів.

— Дякую. Я зараз не можу говорити.

— Щось сталося?

— Зламався холодильник.