Розділ 6. Підпис, якого я не ставила

У понеділок уранці я прокинулася від дзвінка з банку.

Софія заснула менш як годину тому. Я тільки встигла перекласти її в колиску й лягти, не знімаючи халата. Телефон лежав під подушкою, тому його вібрація розбудила і мене, і доньку.

— Так, слухаю.

— Пані Марто, доброго дня. Телефонуємо щодо простроченої заборгованості за договором поруки. Ви отримували наше письмове повідомлення?

Я сіла. Софія почала схлипувати, поступово переходячи на голосний плач.

— Отримувала. Усі питання вирішує моя адвокатка.

— Ми маємо її контактні дані. Однак зобов’язання оформлене на ваше ім’я, тому мусимо повідомити вас особисто. Якщо платіж не надійде протягом десяти робочих днів, банк розпочне передбачену договором процедуру стягнення.

— Я не підписувала цього договору.

— Справжність підпису може встановити експертиза. Поки документ не визнано недійсним, він залишається чинним.

Ярина попереджала, що банк відповість саме так. Проте почути це від спокійної працівниці було страшніше, ніж прочитати в листі.

— Надішліть моїй адвокатці повну копію договору.

— Запит уже опрацьовується.

Я завершила розмову й узяла Софію. Вона була голодна, але не могла правильно захопити груди й сердилася. Я намагалася заспокоїти її, водночас відкриваючи повідомлення від Ярини.

«Об одинадцятій зустрічаємося біля центрального офісу “Теплого хліба”. Візьміть паспорт. Спробуємо забрати ваш ноутбук та особисті речі офіційно».

Я подивилася на годинник. До зустрічі залишалося дві години.

— Нам із тобою знову доведеться їхати у справах, — сказала я Софії.

Вона не перестала плакати.

Олеся повернулася з нічної зміни, коли я вже збирала дитячу сумку.

— Куди ти зібралася?

— В офіс.

— Ти спала?

— Трохи.

— Скільки саме?

— Не знаю.

Вона забрала в мене пакет із підгузками й поставила на стіл.

— Сядь і погодуй Софію нормально. Я відвезу.

— Ти всю ніч працювала.

— А ти весь місяць майже не спиш.

— Їй ще немає місяця.

— Саме про це я й кажу.

Я сіла. Олеся приготувала чай і загорнула два бутерброди в папір.

— З’їси дорогою.

— Не хочу.

— Мені байдуже. Якщо знепритомнієш в офісі, Данило першим використає це як доказ твоєї неспроможності.

Я хотіла образитися, але вона мала рацію.

До центрального офісу ми приїхали на десять хвилин раніше. Це було приміщення над найбільшою пекарнею мережі. Перші два роки я щодня підіймалася цими сходами о п’ятій ранку. Перевіряла тісто, навчала кондитерів, приймала масло й борошно, сперечалася з постачальниками.

Тепер охоронець не хотів мене пропускати.

— Мені наказали телефонувати керівникові, якщо ви прийдете, — пояснив він.

— Телефонуйте.

Чоловік винувато відвів погляд. Ми знали одне одного кілька років. На Різдво я передавала подарунки його онукам.

— Марто Сергіївно, я лише виконую роботу.

— Я розумію, Василю.

Ярина підійшла саме тоді, коли охоронець розмовляв із кимось телефоном.

— Добрий день. Ми прийшли забрати особисте майно моєї клієнтки. Ось письмове повідомлення, яке вчора отримав директор компанії.

Охоронець поклав слухавку.

— Данило Олександрович сказав, що зараз спуститься.

Я не хотіла зустрічатися з ним, але іншого способу потрапити всередину не було.

Данило з’явився разом із чоловіком, якого я раніше бачила лише на загальних зборах. Це був Роман Кравченко, юрист «Теплого хліба». Саме його підпис стояв під частиною документів, яких я ніколи не бачила.

— Ти могла попередити мене особисто, — сказав Данило.

— Тебе попередила моя адвокатка.

— Я не забороняю забрати речі. Не розумію, навіщо влаштовувати офіційний візит.

— Бо минулого разу мій ноутбук виявився на профілактиці.

Роман Кравченко звернувся до Ярини:

— Ноутбук належить компанії.

— Маємо платіжний документ, який підтверджує, що його придбала пані Гриценко за особисті кошти.

— На ньому зберігається комерційна інформація.

— Тому ми готові скласти перелік даних і зафіксувати стан пристрою.

Данило подивився на колиску в руках Олесі.

— Навіщо ти привезла сюди дитину?

— Їй немає з ким залишитися.

— Могла подзвонити мамі.

— Твоїй?

— Хоча б моїй.

— Жінці, яка знала про твоє весілля?

— Вона бабуся Софії.

— Це не робить її людиною, якій я зараз довіряю.

Він хотів відповісти, але Ярина перервала:

— Особисті питання ви можете обговорити окремо. Зараз нам потрібно забрати майно пані Гриценко.

Нас пропустили.

У коридорі кілька працівників зробили вигляд, що не помітили мене. Інші привіталися, але відразу повернулися до комп’ютерів. Я не знала, що Данило їм розповів. Можливо, мене вже вважали причиною затримки зарплати чи зірваної інвестиції.

Двері мого кабінету були відчинені. За моїм столом сиділа незнайома дівчина.

— Це Аліна, нова технологиня, — пояснив Данило. — Нам треба було продовжувати роботу.

— За моїми рецептурами?

— За рецептурами компанії.

Аліна підвелася.

— Я можу вийти.

— Залишайтеся, — сказала я. — Ви тут ні до чого.

На полицях змінився порядок. Мої професійні книжки лежали у коробці біля дверей. Особистий блокнот, у якому я записувала пробні пропорції, зник.

— Де коричневий зошит? — запитала я.

— Який зошит? — Данило навіть не озирнувся.

— Той, що лежав у верхній шухляді.

— Не знаю.

Аліна нерішуче підняла руку.

— Тут було кілька старих блокнотів. Їх забрав Роман Олексійович.

Усі подивилися на юриста.

— Це могли бути матеріали компанії, — сказав він.

— Там мої записи, зроблені ще до заснування «Теплого хліба».

— Це треба довести.

Ярина занотувала відповідь.