Розділ 3. Чужа у власному житті

Нас виписали на четвертий день.

Данило не приїхав. Він написав, що має зустріч у банку, і запропонував надіслати водія. Я відмовилася.

Олеся встановила дитяче крісло у своїй машині й тричі перевірила кріплення. Я стояла біля входу до пологового, тримаючи Софію, й дивилася, як інші чоловіки зустрічають дружин. Квіти, кульки, розгублені бабусі, телефони в піднятих руках.

Мені не хотілося такого святкування. Я лише хотіла сісти в нашу машину, приїхати додому й показати Софії кімнату, яку готувала для неї.

— Їдемо до мене? — запитала Олеся.

— Спочатку додому.

— Ти впевнена?

— Мені потрібні речі й документи. Там колиска, ванночка, одяг.

— Якщо Данило буде вдома?

— Він знає, що нас сьогодні виписують. Якби хотів бути вдома, не призначав би зустріч у банку.

Олеся нічого не сказала.

Дорогою Софія спала. Я озиралася на неї кожні кілька хвилин. Мені здавалося, що ремені надто тугі, потім — що надто слабкі. Я попросила Олесю зупинитися, перевірила дихання доньки й відчула себе безпорадною.

— Це нормально, — сказала подруга. — Моя сестра перший місяць теж перевіряла, чи дихає малий.

— Я думала, Данило буде поруч.

— Я знаю.

— Ми домовилися, що перший тиждень він не працюватиме.

— Марто, не треба зараз згадувати кожну обіцянку.

— Якщо не згадуватиму, то почну сумніватися, чи вони взагалі були.

Біля будинку стояла Данилова машина.

Я відчула полегшення раніше, ніж устигла себе зупинити. Частина мене досі сподівалася, що він зустріне нас, візьме Софію на руки й скаже щось, після чого події останніх днів набудуть іншого змісту.

Данило справді чекав у квартирі. Разом із ним була Лариса Іванівна.

Вона кинулася до нас у передпокої.

— Моя дівчинка! Покажи бабусі.

Я притиснула Софію ближче.

— Спочатку я її роздягну.

— Звичайно. Я все підготувала. І суп зварила, і котлети.

Лариса Іванівна говорила так, ніби я повернулася після звичайної поїздки. Ніби її син не одружився з іншою, а вона сама не радила мені поводитися розумно.

У квартирі пахло мийним засобом. На журнальному столику стояла ваза з квітами. Коробка з дитячим ліжечком зникла.

Я зайшла до спальні. Ліжечко було зібране й застелене. Над ним висіла музична іграшка.

— Я вчора все зробив, — сказав Данило за моєю спиною.

— Після весілля?

Він не відповів.

Я поклала Софію в ліжечко. Вона розплющила очі й одразу заплакала. Від знайомої кімнати дитині не стало спокійніше. Я взяла її на руки.

— Можна мені? — попросила Лариса Іванівна.

— Пізніше.

— Ти не повинна привчати її тільки до рук.

— Їй чотири дні.

— Я двох виростила.

— Мамо, — втрутився Данило. — Залиш нас на кілька хвилин.

Лариса Іванівна невдоволено стиснула губи, але вийшла.

Данило зачинив двері.

— Залишайтеся тут із Софією.

— Ні.

— Це її дім.

— Твоя мати нагадала, що квартира належить тобі.

— Вона сказала це зі злості.

— Але не збрехала.

— Я не збираюся вас виганяти.

— Скільки ночей на тиждень ти плануєш проводити тут?

Він підійшов до вікна.

— Перший час я житиму з Веронікою.

— Тоді це не наш дім.

— Тобі зараз незручно буде в Олесі. У неї двокімнатна квартира.

— Я впораюся.

— Навіщо навмисно ускладнювати собі життя?

— Я не хочу щоранку гадати, чи повернешся ти після ночі з дружиною.

— Я не приходитиму без попередження.

— Ти не розумієш. Я не хочу тут жити.

Данило подивився на Софію.

— Гаразд. Я винайму вам квартиру.

— Мені не потрібна твоя оренда.

— А за що ти житимеш?

— За власні гроші.

— Які?

Запитання прозвучало спокійно, але я відчула приховану погрозу.

— У мене є заощадження.

— Їх надовго не вистачить. Особливо з дитиною.

— Ти заблокував мій доступ до робочої пошти й рахунку.

— Після того, як ти почала погрожувати скандалом.

— Я не погрожувала.

— Ти вигнала мене з палати й відмовилася розмовляти.

— Це не скандал. Це наслідок твого весілля.

— Я не хочу сваритися.

— Тоді покажи фінансові документи.

— Які саме?

— Усі. Кредитні договори, зміни до статуту, інвестиційну угоду, мою поруку.

— Ти зараз не здатна розбиратися в цифрах.

— Я вже знайшла адвокатку.

Данило повільно випростався.

— Навіщо?

— Щоб людина, яка здатна розбиратися в цифрах, пояснила мені, що ти зробив.

— Хто вона?

— Це не має значення.

— Ще й як має. Навколо компанії крутиться багато людей, які захочуть скористатися ситуацією.

— Ситуацією вже скористався ти.

Він кілька секунд дивився на мене.

— Я дам документи після завершення угоди.

— Мені вони потрібні сьогодні.

— Ні.

Від цієї короткої відповіді мені стало остаточно зрозуміло: добровільно Данило нічого не покаже.

— Я заберу речі.

— Марто, не влаштовуй виставу перед мамою.

— Твоя мама знала про весілля й минулого тижня пила зі мною чай. Думаю, кілька валіз її не вразять.

Я віддала Софію Олесі, яка чекала в коридорі, і почала складати речі. Після пологів мені було важко нахилятися. Олеся кілька разів просила сісти, але я продовжувала.

Данило стояв біля дверей.

— Ти забираєш дитячі речі, які купував я.

— Частину купувала я.

— За гроші компанії.

— Компанії, у яку я вклала квартиру бабусі та п’ять років роботи без нормальної зарплати.

— Тобі нараховувалася зарплата.

— Яку ти просив залишати на рахунку, бо ми розширювалися.

— Ти отримувала частку прибутку.

— Покажи виписки.

Він промовчав.

Я відкрила шафу. Його костюми висіли на місці, але полиці з сорочками були майже порожні. Данило перевіз частину одягу ще до весілля. Я не помітила. Він часто залишав речі в машині, офісі, хімчистці. Я не рахувала його сорочки.