Розділ 2. Наречений прийшов у пологови

й

Я помітила слід від обручки раніше, ніж подивилася Данилові в очі.

Він стояв у дверях палати з букетом білих троянд і паперовим пакетом із логотипом дорогої дитячої крамниці. Костюм змінив на темні джинси та светр, але сорочка залишилася та сама, що була на весільному відео.

Можливо, він ночував у готелі. Можливо, прокинувся поруч із дружиною, прийняв душ і поїхав знайомитися з донькою, народження якої пропустив.

Я не хотіла уявляти подробиці.

— Привіт, — сказав Данило.

Я поправила ковдру на Софії.

— Квіти винеси. Тут немовля.

— Звичайно.

Він одразу поставив букет у коридорі. Раніше така готовність поступитися заспокоїла б мене. Данило рідко сперечався через дрібниці. Він запам’ятовував, яку каву я люблю, забирав мене з роботи, коли падав сильний сніг, умів попросити вибачення за запізнення.

Тепер кожен добрий спогад викликав нове запитання.

Що з цього було справжнім?

Він повернувся до палати й зачинив двері.

— Можна підійти?

— Вона твоя донька.

Данило наблизився до ліжечка. Софія спала, підібгавши одну руку до обличчя. Він довго дивився на неї, потім обережно торкнувся пальцем краю ковдри.

— Маленька.

— Вона народилася трохи раніше.

— Лікарі щось казали? З нею все добре?

— Усе в межах норми. За нею спостерігають.

— А ти?

— Так само.

Він кивнув і сів на стілець. Пакет поставив біля ніг.

— Я знаю, як це виглядає.

— Ти одружився, поки я народжувала. Воно виглядає саме так, як сталося.

— Дозволь пояснити.

— Я не можу заборонити тобі говорити.

Данило провів долонями по колінах. На пальці знову промайнув світлий обідок. Він помітив мій погляд і стиснув руку.

— У компанії серйозні проблеми.

— Які саме?

— Нам не вистачало обігових коштів. Старий кредит треба було закрити ще в березні. Дві нові точки не вийшли на запланований прибуток. Постачальники вимагали передоплату.

— Чому ти мені не сказав?

— Ти була вагітна.

— Я була співвласницею.

— Саме тому я намагався знайти рішення.

— І знайшов наречену.

Він скривився.

— Шлюб із Веронікою пов’язаний з інвестиційною угодою.

— У договорі написано, що ти мусиш спати з донькою інвестора?

— Не переходь на образи.

— Я ще нікого не образила. Я намагаюся зрозуміти умови угоди.

— Ми з Веронікою давно працюємо разом. Її батько не хотів передавати управління частиною проєкту сторонній людині. Він погодився інвестувати, якщо я стану членом родини.

— Ти продав себе?

— Я врятував компанію.

Я подивилася на Софію. Вона поворухнулася, але не прокинулася.

— Коли ти погодився?

— Марто…

— Назви дату.

— Наприкінці квітня.

Я була на сьомому місяці. Наприкінці квітня ми їздили вибирати візочок. Данило сперечався з продавцем через колеса, перевіряв, чи легко складається рама, а потім оплатив покупку й сказав, що наша донька матиме все найкраще.

— Коли ви почали зустрічатися?

— Це не має стосунку до справи.

— Тоді я запитаю інакше. Ти спав із нею, коли приходив додому до мене?

Він опустив погляд.

Відповіді не було потрібно.

— Як довго?

— Кілька місяців.

— Два? Чотири? Рік?

— Приблизно вісім місяців.

Я порахувала. Вісім місяців тому ми вже планували дитину. Я робила обстеження, приймала призначені лікаркою препарати, відмовилася від частини роботи. Данило ходив зі мною на дві консультації.

— Ти хотів цю дитину?

— Звичайно.

— Не кажи «звичайно». Відповідай чесно хоча б зараз.

— Я хотів Софію. І досі хочу бути її батьком.

— Ти одружився з іншою жінкою в день її народження.

— Я не знав, що пологи почнуться раніше.

— Якби вони почалися через дев’ятнадцять днів, що змінилося б? Ти повернувся б із відрядження одруженим і далі жив зі мною?

Данило потер обличчя.

— Я збирався все розповісти.

— Коли?

— Після підписання інвестиційної угоди.

— Вона вже підписана?

— Майже.

— Отже, ти ще не отримав грошей.

— Частина коштів надійшла.

— І тому я маю мовчати.

— Нам обом вигідно, щоб компанія працювала.

Він говорив спокійно, наче ми обговорювали ціну на масло. Саме його спокій лякав мене найбільше. Данило підготувався до цієї розмови. Можливо, не розраховував проводити її в пологовому, але слова продумав заздалегідь.

— Що ти сказав Вероніці про мене?

— Що наші стосунки закінчилися.

— Коли саме вони нібито закінчилися?

— Узимку.

— А дитина?

Він помовчав.

— Вона знає про вагітність.

— І погодилася вийти за тебе?

— Я пояснив, що ми давно не разом.

— Софію ми зачали в січні.

— Вероніка не знає точних дат.

— Ти сказав їй, що дитина твоя?

Данило встав і підійшов до вікна.

— Це складна розмова.

— Для кого?

— Для всіх.

— Що саме ти сказав?

— Що не впевнений у батьківстві.

Я відчула, як напружилися пальці. Нігті впилися в долоню, і я розтиснула руку.

— Повтори.

— Я не міг одразу розповісти їй усе. Її батько скасував би угоду.

— Тому ти назвав мене зрадницею.

— Я не вживав цього слова.

— Але сказав, що Софія може бути не твоєю.

— Тимчасово.

— Батьківство буває тимчасовим?

Данило повернувся.

— Після завершення угоди ми зробимо тест. Я визнаю дитину, забезпечуватиму її, відкрию рахунок. У вас буде квартира, машина, все необхідне.

— У нас уже була квартира.

— Вона нікуди не поділася.

— Ти житимеш із Веронікою, а приходитимеш до мене у вільні вечори?

— Не перекручуй.

— Поясни, як буде.

— Перший час нам доведеться поводитися обережно. Потім усе заспокоїться.