Розділ 1. Порожнє місце поруч

Перший біль розбудив мене о пів на п’яту ранку.

Я розплющила очі й кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, що саме відчуваю. Низ живота тягнуло, але не сильніше, ніж протягом останнього тижня. Лікарка попереджала, що на тридцять сьомому тижні таке буває. Організм готується, дитина опускається нижче, матка час від часу скорочується.

Я повернулася на бік і простягнула руку до Данила. Його половина ліжка була порожня.

Тільки тоді я згадала, що він не ночував удома.

Увечері Данило сказав, що мусить поїхати на зустріч із Бережним. Переговори нібито затягнулися, а потім усі залишилися в заміському комплексі, щоб зранку продовжити. Я не розпитувала. Останні місяці він майже щодня говорив про інвесторів, нові точки, виробничу лінію та кредит, який потрібно терміново закрити.

Раніше ми обговорювали справи разом. Тепер я знала про компанію переважно з його коротких відповідей.

— Не перевантажуйся, — говорив Данило, коли я намагалася запитати про звіти. — Тобі зараз потрібен спокій.

Я погоджувалася. Не тому, що перестала цікавитися «Теплим хлібом», а тому, що втомлювалася швидше, ніж хотіла визнавати. До того ж я вірила йому. Сім років спільного життя здавалися достатньою причиною не перевіряти кожне слово.

Я взяла телефон. Від Данила не було ані повідомлення, ані пропущеного дзвінка.

О пів на шосту біль повторився. Цього разу він тривав довше. Я сіла, опустила ноги на підлогу й почекала, поки зможу нормально дихати.

— Ще рано, — сказала я вголос.

До попередньої дати пологів залишалося дев’ятнадцять днів. Валіза стояла біля шафи, документи лежали у верхній кишені, але дитяче ліжечко Данило так і не зібрав. Коробка з деталями вже два тижні займала половину спальні.

У неділю він пообіцяв усе зробити. Потім переніс на понеділок. У понеділок повернувся майже опівночі й сказав, що ледве тримається на ногах.

Я не дорікала. Мені хотілося, щоб народження доньки не починалося зі сварок через шурупи та дерев’яні планки.

О шостій я написала йому:

«Здається, почалося. Подзвони, щойно побачиш».

Повідомлення було доставлене, але Данило його не прочитав.

Я пішла у ванну. Коли нахилилася над умивальником, відчула, як по ногах потекла тепла вода. Сумнівів більше не залишилося.

Телефон вислизнув із долоні й упав на килимок. Я підняла його, набрала Данила. Довгі гудки закінчилися автоматичним повідомленням.

Набрала ще раз.

Потім утретє.

— Візьми слухавку, — попросила я. — Будь ласка, просто візьми слухавку.

Він не відповів.

Я подзвонила Олесі.

Вона сонно промовила моє ім’я, але після слів про води прокинулася остаточно.

— Нікуди не ходи. Я зараз приїду.

— Мені треба вдягнутися.

— Вдягайся, але не тягай валізу. І Данилові подзвони.

— Уже дзвонила.

Олеся замовкла.

— Він у тому комплексі?

— Так.

— Добре. Дорогою ще раз наберемо.

Я вдяглася повільно, зупиняючись під час кожного скорочення. На кухні налила води, але не змогла зробити й ковтка. Мене нудило. У голові безладно виникали дрібні думки: чи поклала я зарядний пристрій, де дитяча шапочка, хто забере готове замовлення з виробництва.

Найважливіше запитання я відкладала.

Де Данило?

Олеся приїхала за двадцять хвилин. Волосся вона зібрала недбало, на куртці залишилася складка від ременя безпеки. Навіть не привітавшись, забрала в мене валізу й оглянула обличчя.

— Як часто?

— Приблизно раз на сім хвилин.

— Чому ти така бліда?

— Бо я народжую.

— Переконлива причина. Ходімо.

У машині я знову телефонувала Данилові. Олеся не коментувала, але після п’ятої невдалої спроби попросила дати їй номер заміського комплексу.

— Не треба, — заперечила я. — Він на переговорах. Міг вимкнути звук.

— О шостій ранку переговори?

— Вони могли засидітися допізна.

Олеся подивилася на мене, проте сперечатися не стала.

У приймальному відділенні з’ясувалося, що пологи справді почалися. Чергова лікарка переглянула мої документи, поставила кілька запитань і повідомила, що шийка матки вже відкривається.

— Чоловік буде присутній? — запитала медсестра.

— Так. Він їде.

Я відповіла надто швидко. Ніхто цього не прокоментував.

Поки мене оформлювали, Данило нарешті прочитав повідомлення. На екрані з’явилися дві сині позначки. Я чекала на дзвінок, тримаючи телефон обома руками.

Він написав:

«Мартусю, я зараз не можу говорити. Не хвилюйся. Я все владнаю і приїду».

Я прочитала повідомлення двічі.

«Я вже в пологовому. Води відійшли. Приїжджай зараз».

Він не відповів.

— Що пише? — запитала Олеся.

— Приїде.

— Коли?

— Скоро.

Мене перевели до пологової зали. Олеся залишилася зі мною, хоча ми цього не планували. Вона бігала між палатою та коридором, приносила воду, допомагала підвестися, нагадувала дихати. Коли біль посилювався, я стискала її руку й дивилася на двері.

У них заходили лікарка, акушерка, медсестра. Данило не з’являвся.

Об одинадцятій я знову зателефонувала. Виклик відхилили майже одразу.

За хвилину прийшло повідомлення:

«Ще трохи. Не роби дурниць, слухай лікарів».

Я хотіла відповісти, що єдина дурниця, яку я можу зробити зараз, — це самостійно піти його шукати. Але почалося чергове скорочення, і телефон випав із руки на ліжко.

— Він їде? — запитала Олеся.

— Каже, що ще трохи.

Вона відвернулася. Я помітила, як напружилися її плечі.

— Ти щось знаєш?

— Про що?

— Про Данила.

— Якби знала щось важливе, сказала б.

Це прозвучало щиро. Я перестала розпитувати.

Пологи тривали довше, ніж я уявляла. На курсах нам пояснювали все спокійно й послідовно: перейми, розкриття, потуги, народження. Насправді час утратив нормальний порядок. Кілька хвилин могли тривати нескінченно, а потім я раптом помічала, що минула година.