Розділ 4. Нічні маршрути Києва

О 19:55 Софія стояла біля входу у свою стару будівлю на Подолі. Повітря було прохолодним, і вона закуталася в пальто, роздумуючи, чи правильно зробила, погодившись на цю зустріч.

Чи був Орлов просто цікавою людиною? Чи вона втягувалася у щось більше, ніж журналістська історія?

Темний автомобіль зупинився біля тротуару. Вікно повільно опустилося.

— Сідайте.

Вона посміхнулася, опустила плечі, роблячи вигляд, що зовсім не хвилюється, і сіла в машину.

— Ви завжди говорите людям, що їм робити?

— Тільки якщо знаю, що вони все одно погодяться, — відповів Орлов, не відриваючи погляду від дороги.

— Самовпевнено.

— Реалістично.

Софія відчула, як її усмішка стала ширшою. Його стиль спілкування зачіпав її — гострий, точний, впевнений.

Машина м’яко рушила, і місто почало пропливати повз.

— Отже, куди ми їдемо?

— Декілька місць, які важливі для цього міста. І для мене.

— Це частина інтерв’ю?

— Це частина відповіді.

Вони їхали мовчки кілька хвилин. Софія поглянула на нього. Його профіль був спокійним, але зосередженим. Вона помітила, що він міцно стискає кермо, ніби стримуючи щось всередині.

— Ви нервуєте?

— Ні.

— Брешете.

Він нарешті подивився на неї.

— А ви завжди така настирлива?

— Тільки якщо знаю, що люди приховують щось цікаве.

Він усміхнувся — ледь помітно, але цього було достатньо, щоб Софія зрозуміла: він не проти цієї гри.

Перше місце було несподіваним.

Вони зупинилися на Андріївському узвозі. Ліхтарі тут горіли тьмяно, кидаючи довгі тіні на бруківку.

— Чому саме тут? — запитала Софія, коли вони вийшли з машини.

— Це місце завжди було важливим для мене.

Вони почали підніматися вгору. Софія помітила, що Олексій трохи сповільнив крок, ніби дозволяючи їй йти поруч.

— Ви жили тут?

— Ні. Але тут я прийняв одне з найважливіших рішень у житті.

— Яке?

Він на мить замовк, а потім зупинився.

— Ви коли-небудь стояли на краю прірви?

Софія здригнулася від його слів.

— В якому сенсі?

— Відчували, що якщо зробите ще один крок — все зміниться?

Вона задумалася.

— Можливо.

— Я стояв тут у свої дев’ятнадцять. І думав, що більше ніколи не повернуся.

Софія відчула, як холод проходить по її спині.

— Але ви повернулися.

Він усміхнувся.

— Як бачите.

Вона хотіла запитати більше, але щось у його голосі підказало їй: не зараз.

— Ви не жалкуєте?

— Про що саме?

— Що повернулися?

Він подивився на неї довго.

— Ще не знаю.

І вони пішли далі.

Наступним місцем була стара будівля на Володимирській. Вона виглядала занедбаною, але її велич все ще була помітною.

— Ви її знаєте? — запитав Орлов, коли вони зупинилися перед фасадом.

— Звісно. Це будівля, яку колись хотіли реконструювати, але так і не змогли.

— Я хочу її відновити.

Софія здивовано подивилася на нього.

— Це частина вашого проєкту?

— Ні. Це частина мене.

Вона мовчала, дозволяючи словам осісти в повітрі.

— Вона для вас щось означає?

— Колись тут жила людина, яка вірила, що я можу стати кимось більшим.

— І ким ви стали?

Він усміхнувся.

— Поки що не впевнений.

Софія відчула, як щось всередині неї ворухнулося.

— Ви часто буваєте тут?

— Інколи.

Вона кивнула.

— І що ви відчуваєте, коли стоїте тут?

Він подивився на будівлю довгим, уважним поглядом.

— Що час — це пастка.

Вона не знала, що сказати.

Останнім пунктом став Майдан.

Вони вийшли з машини і повільно пішли в напрямку площі. Київ був тихим у цей час, немов завмер у власних спогадах.

— Це місце теж для вас важливе? — запитала вона.

— Для всіх нас.

Вона подивилася на нього. У його очах був той самий погляд, який вона бачила на Андріївському узвозі — ніби він знову стояв на краю прірви.

— Чому ви насправді повернулися?

Він довго мовчав.

— Бо інколи треба подивитися в очі минулому, щоб зрозуміти, ким ти є.

Софія відчула, що це не просто слова.

Це було щось більше.