Розділ 3. Люди, які не сплять

У кав’ярні ставало тихіше. За вікном ніч починала глибшати, занурюючи місто в спокій, який розуміли тільки ті, хто звик жити в темний час доби.

Софія відчувала, як між ними розгортається щось майже невидиме — тонка нитка зацікавленості, яка була не лише професійною.

— Ви повернулися сюди через цей проєкт? — запитала вона, обережно вдивляючись у його очі.

Олексій поставив чашку на стіл і провів пальцями по її краю.

— Не тільки.

— А через що ще?

Він на мить замовк.

— Деколи є речі, від яких неможливо втекти назавжди.

Софія зрозуміла, що він не хоче відповідати прямо. І чомусь це тільки підігрівало її цікавість.

— Ви були десять років за кордоном. І навіть там не хотіли давати інтерв’ю?

— Ні.

— Чому?

Він поглянув на неї, наче оцінював, чи варто відповідати чесно.

— Бо люди завжди хочуть знати те, що не мають знати.

Вона усміхнулася.

— Але хіба не архітектура говорить про людину більше, ніж будь-які слова?

Олексій підняв брову.

— Гарний аргумент.

— Отже, якщо я хочу дізнатися про вас більше, мені варто дивитися на ваші проєкти?

— Можливо. Але, — він нахилився трохи ближче, — навіть архітектура говорить не всю правду.

Софія відчула, як серце забилося швидше. Вона не знала, що її більше зачіпає — його слова, чи те, як він їх вимовляє.

Вони ще трохи говорили. Про місто. Про людей, які не сплять. Про те, як нічні вулиці Києва можуть бути затишними і небезпечними водночас.

А потім він подивився на годинник і сказав:

— Уже пізно.

— Так, — вона опустила погляд у чашку, в якій залишалося кілька ковтків холодної кави.

Він підвівся, узяв зі стільця пальто.

— Дякую за каву. Вона справді була хороша.

— А як щодо інтерв’ю?

Він усміхнувся.

— Ми про щось домовлялися?

Софія хитро звузила очі.

— Ви не сказали «ні».

Він на мить задумався.

— Я сказав «одна кава».

— Але це не була звичайна кава, — вона підвелася, дивлячись йому прямо в очі.

Він усміхнувся — цього разу трохи тепліше.

— Гарної ночі, Софіє.

І пішов.

Софія довго стояла біля столика, вдивляючись у його силует, що зникав за дверима. Відчуття було дивне — наче щось тільки починалося.

І вона не була певна, чи це справді тільки стаття.

Наступного дня вона сиділа в редакції, намагаючись зосередитися. Але думки весь час поверталися до їхньої розмови.

— І як тобі наш мовчун? — голос раптом прозвучав з-за її спини.

Софія здригнулася. Це була Марта — її колега, завжди занадто уважна і допитлива.

— Хто?

— Орлов. Кажуть, ти змогла витягнути його на розмову.

Софія зітхнула.

— Це не зовсім була розмова.

— Але він погодився випити з тобою кави. Уже щось.

Софія відчула, як Марта дивиться на неї з цікавістю.

— Нічого такого, — сказала вона, відкриваючи ноутбук.

— Побачимо, — Марта підморгнула.

І Софія зрозуміла, що побачимо — це саме те слово, яке зараз найкраще описувало все, що відбувається.

Ввечері, коли вона виходила з редакції, телефон завібрував у кишені.

Невідомий номер.

Вона натиснула «відповісти».

— Алло?

— Від завтра я зможу вам дещо показати. Якщо ви справді хочете дізнатися більше.

Вона завмерла.

— Орлов?

— Завтра о восьмій вечора. Я вас заберу.

Він навіть не запитав, чи вона вільна. Просто сказав це так, наче було очевидним, що вона погодиться.

— Куди ми їдемо?

— Подивитися на місто.

І дзвінок обірвався.

Софія ще кілька секунд стояла з телефоном у руках, відчуваючи, як у грудях з’являється щось невизначене — цікавість, хвилювання, а може, навіть щось більше.

Вона знала, що ця історія буде іншою.

Але не знала, наскільки.