Розділ 1. Кава з кардамоном

Київ засинав повільно. Навіть у цей пізній вечір світло у вікнах не зникало повністю, а нічний вітер ніс по вулицях запах вогкості, асфальту і свіжоспеченого хліба з нічної пекарні на Ярославовому Валу. Софія любила ці години, коли місто ще не зовсім завмерло, але вже розчинилося в тиші.

Вона сиділа в маленькій кав’ярні, що працювала до третьої ночі, і гріла долоні об чашку кави з кардамоном. Вікно було запітніле від тепла, за ним мляво моргали вогні ліхтарів, і зрідка пробігали тіні перехожих.

— Ви знову тут, Софіє? — бариста, худорлявий хлопець у чорному фартусі, усміхнувся, витираючи руки рушником.

— Як бачиш, Назаре, я вірна своїм звичкам, — вона відпила ковток. — А ти що, взагалі не спиш?

— А хто вам каву робитиме?

Вони обмінялися легкими усмішками. Назар працював тут уже рік і звик до її нічних візитів.

— Як справи на журналістському фронті? — запитав він, наливаючи собі еспресо.

Софія зітхнула й відкрила ноутбук.

— Начальство знову хоче чогось сенсаційного. На цей раз — інтерв’ю з Олексієм Орловим.

— Архітектором?

— Він саме той. Десять років його ніде не було, а тепер повернувся і будує новий житловий комплекс. Кажуть, амбітний проєкт, суперсучасний. Але проблема в тому, що Орлов не дає інтерв’ю. Нікому.

— І що ви робитимете?

Софія покрутила ложечку в чашці.

— Вип’ю кави. А завтра подумаю.

Назар засміявся.

— Типова журналістська стратегія.

Вона усміхнулася і знову подивилася на вікно, за яким Київ все ще не спав.

Наступного дня Софія стояла перед скляним фасадом офісу, де розташовувалася компанія Орлова. Їй вдалося домовитися про зустріч із його помічницею, але відмову від інтерв’ю вона передбачала наперед.

У холі було просторо, світло і бездоганно чисто. Дівчина за стійкою рецепції підняла на неї погляд:

— Ви на зустріч?

— Так. Софія Соловей, видання «Сучасний Київ».

Рецепціоністка кивнула і провела її до невеликої переговорної кімнати. Софія сіла і відкрила блокнот.

Минуло десять хвилин.

П’ятнадцять.

Врешті двері відчинилися.

— Вибачте за очікування.

Він увійшов швидко і безшумно, наче був тут завжди. Високий, зібраний, із зосередженим поглядом сірих очей. Волосся темне, трохи розкуйовджене, сорочка бездоганно випрасувана. Орлов не простягнув руки, лише сів навпроти і подивився на неї спокійним, майже холодним поглядом.

— Ви даремно погодилися на цю зустріч, — сказав він. — Я не даю інтерв’ю.

Софія витримала паузу.

— Чому?

— Бо не люблю говорити про себе.

— Але ви повернулися після десяти років відсутності. Запустили масштабний проєкт. Думаєте, людям не цікаво?

— Мені не цікаво, що цікаво людям.

Вона підняла брови.

— Ви зухвалий.

— Я чесний.

На мить зависла тиша. Софія відчула, як її розбирає цікавість. Він не був таким, як очікувала.

— А якщо я не запитуватиму про вас? Якщо ми говоритимемо про Київ?

Він схрестив руки на грудях.

— Київ — це інше.

— Тоді давайте говорити про місто.

Він поглянув на неї оцінююче, потім усміхнувся — зовсім легко, майже непомітно.

— Дайте мені одну причину погодитися.

Софія відчула, як її затягує ця гра.

— Я знаю місце, де готують найкращу каву з кардамоном у місті.

Орлов підняв брову, і вона побачила, як у його погляді щось змінилося — наче з’явилася тінь зацікавленості.

— Добре, Соловей, — сказав він повільно. — Одна кава. Але не більше.

Вона усміхнулася.

— Побачимо.