Епілог «Там, де пам’ятають»

Через рік.

— Софіє, ми запізнимося.

— П’ять хвилин.

— Ти сказала це п’ятнадцять хвилин тому.

— Значить, час відносний.

— Я одружився з дуже складною жінкою.

Із кімнати почувся сміх.

— Ще не одружився!

Лев зупинився.

— Точно.

Софія вийшла до нього.  Легка сукня в дрібні квіти. Волосся зібране недбало, кілька пасом спадали на обличчя.

Лев дивився мовчки.

— Що?

— Нічого.

Він ще раз оглянув її з ніг до голови.

— Ти в гори в сукні?

Софія опустила погляд на себе.

— А що не так?

— Нічого. Просто я намагаюся уявити тебе десь на хребті серед гір в цьому.

— І як?

— Дуже красиво. Особливо в момент, коли ти перечепишся через перший корінь.

Софія примружилася.

— Ти зараз дуже близький до того, щоб їхати сам.

Лев усміхнувся.

І лише тоді помітив величезний туристичний рюкзак біля дверей.

— А це що?

— Рюкзак.

— Дякую, Софіє. Без тебе я б не здогадався.

— Завжди рада допомогти.

Він спробував підняти його.

І одразу подивився на неї.

— Господи. Що ти туди поклала?

— Не перебільшуй.

— Тут кілограмів п’ятнадцять.

— Дванадцять і сімсот.

Лев повільно підняв очі.

Софія знизала плечима.

— Я математик.

— Я починаю боятися цього шлюбу.

— Пізно.

— І все-таки що там?

Софія почала загинати пальці.

— Термобілизна. Дощовик. Аптечка. Ліхтарик. Запасні шкарпетки. Вода. Павербанк. Кросівки. І нормальний одяг для гір.

— А сукня?

— Сукня — для дороги.

— А «нормальний одяг» — це?..

Софія розстебнула рюкзак і витягнула чорну кофту.

Лев глянув на неї.

Черепи.

— Оооо...

— Що «ооо»?

— Нічого. Просто квіточки закінчилися швидше, ніж я очікував.

— Там ще штани.

— Теж із черепами?

— Ні.

Вона витягнула їх. Лев мовчки подивився на принт із цифрами. Потім на Софію. Потім знову на цифри.

— Звісно.

— Що?

— Черепи й цифри. Тепер я спокійний. Моя Софія нікуди не поділася.

Вона на мить завмерла. Колись ці слова могли б її налякати. Тепер лише усміхнулася.

— До речі, це не просто цифри.

— Я навіть не хочу знати.

— Число π.

Лев заплющив очі.

— Звісно, число π.

— Нескінченне, між іншим.

Він подивився на неї.

— Як моя любов до тебе?

Софія скривилася.

— Фу.

— Що?!

— Леве, це було жахливо.

— Я намагався бути романтичним.

— Більше не намагайся.

— У нас весілля через тиждень.

— Саме тому я попереджаю завчасно.

Він засміявся, закинув її рюкзак на плече й мало не похитнувся.

— Дванадцять і сімсот, кажеш?

— Я ж сказала.

Він поцілував її у скроню.

— Ходімо. Бо потяг без нас поїде.

Софія взяла сумку.

Вже біля дверей зупинилася.

— Леве.

— Що?

— Я дещо згадала.

Він завмер.

— Що?

Софія серйозно подивилася на нього.

— Ти винен мені черешню.

Лев кілька секунд мовчав.

— За який рік?

— За всі.

— Софіє...

Вона засміялася й вибігла за двері.

— Це фінансове насильство!

— Не відставай!

Лев похитав головою. І пішов за нею. Як робив уже багато років. І як, схоже, збирався робити ще дуже довго. На столі залишилася одна черешня. Найтемніша. Софія навмисно її не взяла. Бо деякі речі не потрібно берегти як доказ минулого. Деякі можна просто залишити тому, кого любиш. Навіть якщо одного разу забула його. Навіть якщо довелося зустрітися вдруге. І закохатися — теж удруге.
 

_______________________________________________________________________
Дякую, що були з цією історією до останньої сторінки. 
Рада нашому знайомству й безмежно вдячна за вашу підтримку.
Для мене це особливо цінно, адже «Поки мовчить серце» — моя перша книга.
До зустрічі в нових історіях! ❤️