Розділ 39 «Вдруге…»

Минуло три місяці. Софія прокинулася від сонця. Не від кошмару. Не від уривка чужого голосу у власній пам’яті. Не від відчуття, що вона щось забула. Просто від сонця. Воно пробивалося крізь фіранки й лягало теплими смугами на підлогу. Софія кілька секунд лежала нерухомо. Колись перше, що вона робила після пробудження, — намагалася згадати. Тепер перестала. Спогади поверталися. Іноді дивно. Запахом. Піснею. Чиїмось словом. Іноді не поверталися зовсім. Лікар сказав, що так може бути завжди. Деякі дні її минулого, можливо, назавжди залишаться порожніми. Раніше ця думка лякала. Тепер — ні. Бо Софія нарешті зрозуміла: людина — це не тільки те, що вона пам’ятає.

Телефон завібрував.

Марина: «Ти сьогодні жива?»

Софія усміхнулася.

«Ні. Пишу з потойбіччя».

Відповідь прийшла миттєво.

«Тоді передай там, що ти винна мені каву».

Софія відклала телефон. Усе поступово ставало звичайним. Слідство ще тривало. Матеріали проєкту передали відповідним органам. Кравець погодився свідчити. Влад теж. Антон — після довгих спроб домовитися про вигідніші для себе умови.

А Оксана... Про неї Софія намагалася не думати. Не тому, що пробачила. І не тому, що ненавиділа. Просто вперше Оксана перестала бути центром чиїхось рішень. Навіть своїх. Лев відвідав її лише один раз. Повернувся мовчазним. Софія не питала, про що вони говорили. Він не розповідав. І їй подобалося, що тепер між ними могло існувати щось, чого один не зобов’язаний віддавати іншому.

З Левом усе було складніше. Він дотримав слова. Не змушував її згадувати. Не розповідав: «А от колись ти любила...» Не приводив у місця з їхнього минулого спеціально. Не показував старих фотографій без її прохання. Не вимагав повернути жінку, якою вона була. Вони просто... зустрічалися. І це було дивно.

На першій їхній «новій» зустрічі Лев запізнився на одинадцять хвилин. Софія демонстративно подивилася на годинник.

— Поганий початок.

— Я можу зайти ще раз.

— Не допоможе.

— Тоді квіти?

— Ти без квітів.

Лев подивився на порожні руки.

— От чорт.

Софія засміялася.

На другій вони сперечалися майже годину.

На третій заблукали.

На четвертій Софія раптом згадала, як він цілував її в Карпатах.

І втекла додому.

Лев не пішов за нею.

Лише написав:

«Я тут. Але поспішати не будемо».

Саме тоді вона вперше подумала, що, можливо, починає закохуватися. Не згадувати кохання. А закохуватися. В нього. Теперішнього.

Сьогодні вони домовилися зустрітися о дванадцятій. Лев написав об одинадцятій сорок сім:

«Я внизу».

Софія подивилася у вікно. Він стояв біля будинку. Світле волосся. Світла сорочка. Руки в кишенях. Звичайний чоловік. Не герой із її втраченого минулого. Не велике кохання, яке вона мусила повернути. Просто Лев. І чомусь саме таким подобався їй найбільше. Софія спустилася.

— Ти рано.

— Минулого разу отримав догану.

— Правильно.

— Я зробив висновки.

— Неймовірно. Люди змінюються.

Лев простягнув їй невеликий паперовий пакет.

— Це тобі.

— Квіти нарешті?

— Краще.

Софія відкрила.

Черешня. Велика. Червона. Стигла.

Вона завмерла.

Лев одразу помітив.

— Що?

Софія дивилася на ягоди.

— Чому черешня?

— Побачив дорогою.

— Просто?

— Просто.

— Точно?

Він засміявся.

— Софіє, я вже навчився не підсовувати тобі спогади навмисно.

Вона взяла одну ягоду.

І тоді —

Літо. Спека. Лев сидить навпроти. Між ними миска черешні. Софія бере найтемнішу.

— Це моя.

— Чому?

— Я перша побачила.

— Так не працює.

— Уже працює.

Лев намагається забрати ягоду.

Софія ховає її за спиною.

— Навіть не думай.

— Софіє.

— Купи собі свою черешню.

— Я її й купив!

Вона сміється.

— Деталі.

Лев дивиться на неї. Потім раптом нахиляється й цілує. Коротко. Несподівано. Софія завмирає.

— Це було нечесно.

— Зате черешня моя.

Він забирає ягоду з її руки.

— Леве!

Софія розплющила очі. Він стояв навпроти. Той самий. І зовсім інший.

— Що? — тихо запитав Лев.

Софія взяла найтемнішу черешню.

— Ця моя.

Він завмер. Кілька секунд просто дивився на неї.

— Ти...

— Навіть не думай.

Лев усміхнувся.

— Я її купив.

Софія відчула, як до очей підступають сльози. Але теж усміхнулася.

— Деталі.

Лев більше не усміхався. Він зрозумів.

— Ти згадала.

Софія кивнула.

— Так.

— Усе?

Вона похитала головою.

— Ні.

Лев опустив очі. І Софія раптом зрозуміла, що більше не боїться цієї відповіді.

— Але знаєш що?

— Що?

— Мені вже не треба згадувати все.

Він подивився на неї.

— Чому?

Софія зробила крок ближче.

— Бо я дуже довго думала, що маю повернути ту Софію, яка тебе кохала.

— Не маєш.

— Знаю.

Вона усміхнулася.

— Бо ця теж, здається, закохалася.

Лев не рухався.

— «Здається»?

— Не псуй момент.

Він засміявся.

— Добре.

Софія подивилася на його губи. Потім знову в очі.

— Ти мене зараз поцілуєш чи знову чекатимеш три місяці?

— Я просто намагаюся бути дуже тактовним.

— Це починає дратувати.

— Тоді...

Цього разу першою його поцілувала вона. Не тому, що згадала, як робила це колись. Не тому, що так мала завершитися їхня історія. І навіть не тому, що Лев чекав. А тому, що хотіла.