Розділ 38 «Правда Оксани»

— Думаю, Оксана всі ці роки знала, чому вони загинули.

Лев не відповів. Стояв посеред кімнати Марини, стискаючи в руці лист.

— Ні.

Софія підійшла ближче.

— Леве...

— Ні. Я хочу почути це від неї.

Він дістав телефон. Оксана відповіла на другий гудок.

— Нарешті, — сказала вона.

— Де ти?

Тиша.

— Навіщо тобі?

— Де ти?

Оксана назвала адресу. Лев відключився.

— Я їду.

Софія взяла куртку.

— Ми їдемо.

— Ні.

Вона подивилася на нього.

— Навіть не починай.

За інших обставин він би усміхнувся. Зараз лише кивнув.

— Добре.

Влад рушив за ними.

— Ти залишаєшся.

— Леве...

— Цього разу це сімейна розмова.

Софія подивилася на Влада.

— І виклич Кравця.

— Навіщо?

— Бо після сьогоднішнього я хочу, щоб усі матеріали потрапили до людини, якій довіряв мій батько.

Влад кивнув. Софія взяла флешку.

— А потім — у поліцію.

Влад підняв на неї очі.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Оксана чекала їх у старому будинку. Тому самому. Софія зрозуміла це ще до того, як Лев зупинив автомобіль. Вона дивилася на темні вікна. І вже знала.

— Я тут була.

Лев повернувся.

— Після аварії?

Софія кивнула. Будинок. Сходи. Темна кімната. Вікно, яке не відчинялося. Голос Оксани. Скоро ти навіть цього не пам’ятатимеш. Лев простягнув руку.

— Не мусиш заходити.

Софія подивилася на нього.

— Мушу.

— Чому?

— Бо я більше не хочу боятися місць, яких не пам’ятаю.

Вони зайшли разом.

Оксана сиділа на кухні. Перед нею стояла чашка. Наче чекала не на людей, які щойно розкрили її багаторічну брехню, а на гостей.

— Сідайте.

Лев залишився стояти.

— Ти знала, чому загинули мама й тато?

Оксана повільно поставила чашку.

— Отже, знайшли лист.

— Відповідай.

— Так.

Лев заплющив очі. Софія бачила, як напружилася його щелепа.

— Відколи?

— Від тієї ночі.

Він подивився на неї.

— Мені було десять.

— Знаю.

— Я питав тебе, що сталося.

— Знаю.

— Ти сказала, що це була аварія.

— Так.

— Чому?

Оксана мовчала.

— ЧОМУ?

— Бо я була винна!

Лев завмер. Софія теж. Оксана підвелася.

— Не так, як ти зараз думаєш. Я не вбивала їх. Але якби не я...

Голос зламався.

— Вони, можливо, були б живі.

— Що ти зробила?

— Почула їхню розмову.

Оксана дивилася на брата.

— Вони збиралися передати матеріали поліції. Я знала, що через це проєкт закриють.

— Тобі було шістнадцять.

— І я була дурною.

— Що ти зробила?

— Розповіла одному з людей проєкту.

— Кому?

Оксана опустила очі.

— Тодішньому Куратору.

Ось воно. Софія більше не хотіла нових імен.

— Хто це був?

— Неважливо.

— Для мене важливо.

— Він давно помер, Софіє.

Оксана подивилася на неї.

— Саме після його смерті роль перейшла іншому. А багато років потому — мені.

— Навіщо ти її прийняла?

Оксана засміялася.

— Спочатку? Щоб знищити все.

— І як успіхи? — холодно запитала Софія.

Оксана не відповіла.

— Ти не знищила проєкт.

— Ні.

— Ти очолила його.

— Так.

— Чому?

Оксана довго мовчала.

— Бо влада над тим, чого боїшся, дуже легко починає здаватися безпекою.

Софія похитала головою.

— Не виправдовуй себе красивими словами.

Оксана подивилася на неї.

— Я й не виправдовую.

Лев повернувся до головного.

— Що сталося з нашими батьками?

Оксана сіла.

— Після того як я розповіла про поліцію, їх почали стежити. Того вечора хтось мав лише забрати документи.

— Але?

— Їхню машину переслідували. На мокрій дорозі батько не впорався з керуванням.

Лев дивився на сестру.

— Ти знала про переслідування?

— Ні.

— Але знала, кому передала інформацію.

— Так.

— І мовчала.

— Так.

Він відвернувся.

— Усе життя.

Оксана заплакала.

— Я виховувала тебе.

Лев різко обернувся.

— Не використовуй це.

— Я відмовилася від усього!

— Я не просив!

— Тобі було десять!

— А тобі шістнадцять!

Він підійшов ближче.

— Ти теж була дитиною, Оксано. Ти зробила страшну помилку. Але знаєш, що я, можливо, колись зміг би пробачити?

Вона дивилася на нього крізь сльози.

— Що?

— Шістнадцятирічну тебе.

Пауза.

— Але не ту дорослу жінку, якою ти стала потім.

Оксана завмерла.

— Ти могла розповісти.

— Боялася.

— Могла піти в поліцію.

— Боялася.

— Могла зупинити проєкт.

Вона мовчала.

— Могла не чіпати Софію.

Оксана подивилася на неї.

— Ось тут уже справа була не в страху, правда?

Тиша. Софія зрозуміла, що Лев нарешті дійшов до найболючішого.

— Ти знала, що вона вагітна.

Оксана зблідла.

— Так.

Лев відвернувся. Софія бачила, як він стиснув кулаки.

— І дозволила їм забрати її після лікарні.

— Я не знала, що дитину вже не можна...

— Не треба.

Лев підняв руку.

— Не говори про нашу дитину.

Оксана замовкла.

— Ти знала, що я її шукаю.

— Так.

— Чула, як вона кликала мене.

— Так.

— А потім допомогла зробити так, щоб вона мене забула.

Сльози котилися обличчям Оксани.

— Так.

— Чому?

Оксана довго не відповідала. А потім сказала:

— Бо я вже одного разу втратила всю сім’ю.

Лев завмер.

— І коли з’явилася Софія, я зрозуміла, що втрачаю й тебе.