Розділ 37 «Група В»

До Марини їхали мовчки. Софія сиділа поруч із Левом і раз у раз поглядала на нього. Він дивився у вікно.

— Ти щось пам’ятаєш? — нарешті запитала вона.

— Про що?

— Про мого батька.

— Ні.

— Про Кравця?

— Ні.

— Про ту фотографію?

Лев похитав головою.

— Софіє, мені було десять. Після смерті батьків той період узагалі...

Він замовк.

— Що?

— Погано пам’ятаю.

Влад, який сидів попереду, повільно обернувся.

— Наскільки погано?

Лев насупився.

— До чого це?

— Просто відповідай.

— Уривками.

— А до смерті батьків?

— Нормально.

— Після?

Лев подивився на нього.

— Я сказав: уривками.

Влад відвернувся. Софія помітила його реакцію.

— Ти щось знаєш.

— Ні.

— Владе.

— Я справді не знаю.

— Але подумав про щось.

Він мовчав.

— Кажи.

— Якщо Лев був у матеріалах твого батька в десять років...

— І?

— Можливо, він був не просто випадковою дитиною на фотографії.

Лев різко відповів:

— Не починай.

— Я лише припускаю.

— То припускай мовчки.

Софія торкнулася його руки.

— Леве.

Він подивився на неї.

— Я не хочу дізнатися, що зі мною теж щось робили.

Уперше в його голосі вона почула страх. Не за неї. За себе.

— Ми поки нічого не знаємо, — сказала Софія.

— Саме це й лякає.

Марина відчинила лише після того, як Софія кілька разів назвала себе.

— Ви мене до смерті налякали.

Вона впустила їх усередину. Побачила Влада.

— А це хто?

— Довга історія.

— У тебе останнім часом усі історії довгі.

Потім перевела погляд на Лева. Затримала його трохи довше.

— А це...

— Лев.

Марина завмерла. Софія помітила.

— Що?

— Нічого.

— Марино.

— Просто...

Вона знову подивилася на Лева.

— Я його бачила.

Лев насупився.

— Де?

— На фотографіях Софії.

Тиша.

— Яких фотографіях? — запитала Софія.

— У коробці.

Марина показала на кімнату.

— Я ж казала.

Софія першою рушила туди. Коробка стояла біля шафи. Звичайна картонна. Заклеєна старим скотчем. На боці чорним маркером було написано:

СОФІЯ

Вона присіла.

— Ти її ніколи не відкривала?

— Один раз. Коли привезли.

— І більше?

— Ні.

Софія провела пальцями по скотчу.

— Дивно.

— Що?

— Його вже відкривали.

Марина зблідла.

— Я не чіпала.

Лев присів поруч.

— Оксана могла зайти сюди?

— Ні.

— Точно?

— У неї навіть ключа немає.

Влад оглянув коробку.

— Можливо, відкрили ще до того, як передали Марині.

Софія нічого не сказала. Зняла скотч. Відкрила. Зверху лежали книжки. Старий шарф. Кілька блокнотів. Листівки. Маленький дерев’яний ангел. Софія взяла його. І завмерла.

— Я пам’ятаю це.

Лев подивився на неї.

— Що?

— Тато привіз мені його з Карпат.

Софія усміхнулася. Ледь помітно.

— Я була маленька. Образилася, бо просила ляльку, а він привіз ангела.

Марина засміялася.

— Схоже на тебе.

— Чому?

— Ти й зараз образилася б.

— Неправда.

— Абсолютна.

На кілька секунд стало майже нормально. Наче не було флешки. Оксани.

 Влада. Аварії. Втраченої пам’яті. Лев дивився на Софію й усміхався.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Ти дивно дивишся.

— Просто подобається, коли ти згадуєш хороше.

Софія опустила очі. І продовжила перебирати речі. Під книжками лежав фотоальбом. Старий. Темно-зелений. Влад одразу напружився.

— Це він.

— Ти впевнений?

— Так.

Софія відкрила. Перші сторінки. Дитинство. Вона з батьками. Море. Школа. День народження. Батько тримає величезний кавун. Мати сміється. Софія затрималася на фотографії.

— Я майже забула, як він сміявся.

Лев нічого не сказав. Лише поклав руку їй на плече. Вона перегорнула сторінку. Ще одну. А потім фотографії змінилися. Люди в білих халатах. Якась будівля. Гори. Чоловіки біля автомобіля. Софія впізнала батька. Поруч стояв молодий Кравець. Ще двоє незнайомих людей. І Влад. Зовсім молодий.

— Це ти.

Влад кивнув.

— Так.

— Скільки тобі тут?

— Дев’ятнадцять.

Лев нахилився ближче.

— А хлопчик?

Софія подивилася. На краю фотографії стояла дитина. Світле волосся. Худа постать. Обличчя трохи розмите. Лев узяв альбом.

— Це не я.

Влад насупився.

— Я думав...

— Це не я.

Софія відчула дивне полегшення.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Влад забрав альбом. Довго дивився.

— Тоді я помилився.

Лев глянув на нього.

— Вітаю. Нарешті щось хороше.

Але Софія вже перегортала сторінку. І завмерла.

— Леве.

Він підійшов. На наступній фотографії був її батько. Кравець. Влад. І ще двоє людей. Дівчина років шістнадцяти. Темне волосся. Серйозний погляд. Поруч — маленький світловолосий хлопчик. Цього разу обличчя було видно чітко. Лев перестав дихати.

— Це я.

Софія перевела погляд на дівчину. Вона теж її впізнала.

— А це Оксана.

Лев узяв фотографію. На звороті щось було написано. Він прочитав уголос:

«Група В. Контрольне спостереження. Жовтень».

Нижче — прізвища.

Кравець.

Батько Софії.

Ще одне.

А потім:

Оксана.

І:

Лев.

— Що таке «Група В»? — запитала Софія.

Влад мовчав.

— Владе.

— Не знаю.

— Ти був там.

— Я був у групі А.

Софія подивилася на фотографію.

— А вони — у групі В.