Розділ 36 «До тебе»

— Хто був Куратором до мене?

Зв’язок обірвався. Софія ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

— Вона відключилася.

— Передзвони, — сказав Лев.

Софія набрала номер. Один гудок. Другий. Потім механічний голос повідомив, що абонент поза зоною досяжності.

— Вимкнула телефон.

Влад стояв біля дверей.

— Вона спеціально це зробила.

Лев різко повернувся до нього.

— Що?

— Дала нам нове питання замість відповіді.

— І?

— Оксана завжди так робила. Коли розуміла, що її загнали в кут, підкидала щось важливіше.

Софія подивилася на нього.

— Ти добре її знаєш.

Влад не відповів.

— Наскільки добре?

— Софіє...

— Ні. Досить.

Вона поклала телефон на стіл.

— Відтепер кожна недомовленість — це брехня. Твоя. Лева. Антона. Будь-кого.

Лев кивнув.

— Справедливо.

Софія перевела погляд на Влада.

— Ти сказав, що знаєш, хто був останнім Куратором.

— Я помилився.

— Зручно.

— Я думав, що Куратор — одна людина.

— А тепер?

— Якщо Оксана сказала правду про роль...

Він замовк.

— Тоді частина речей нарешті має сенс.

— Яких?

Влад підійшов до столу.

— Манера наказів змінювалася.

— Як?

— Перші роки все стосувалося проєкту. Даних. Досліджень. Матеріалів твого батька. Нічого особистого.

— А потім?

— Потім з’явилася ти.

Софія завмерла.

— Коли?

— Приблизно за рік до аварії.

— Що змінилося?

— Куратор почав питати, що ти знаєш. З ким зустрічаєшся. Куди їздиш.

Лев насупився.

— І ти не зрозумів, що це вже не дослідження?

Влад подивився на нього.

— Зрозумів.

— Але продовжив.

— Так.

Лев гірко всміхнувся.

— Принаймні тепер без виправдань.

— Я не маю чим виправдатися.

Софія дивилася на флешку. Три Куратори. Оксана — остання. Хтось був перед нею. І ще хтось — першим.

— Коли Оксана могла стати Куратором?

Влад задумався.

— Після твоєї аварії.

— Чому так думаєш?

— Повідомлення змінилися.

— Знову манера?

— Не тільки.

Влад подивився на Лева.

— З’явився ти.

— Я?

— До аварії Куратору було байдуже до Лева. Він був просто людиною поруч із Софією.

— А після?

— Пішли конкретні вказівки.

Софія відчула холод.

— Які?

Влад мовчав.

— Кажи.

— Не дозволяти вам зустрітися.

Лев завмер.

— Скільки років?

— Майже весь час.

Тиша. Софія подивилася на Лева.

— Тобто навіть після того, як я втратила пам’ять...

— За вами стежили, — закінчив Влад.

— За обома?

— Так.

Лев підійшов ближче.

— Я шукав її роками.

— Знаю.

— Звідки?

— Бо іноді саме я повідомляв Куратору, наскільки близько ти підійшов.

Лев ударив його. Софія навіть не встигла відреагувати. Влад похитнувся й сперся рукою об стіну. З губи виступила кров.

— Леве!

— Я шукав її.

Влад випростався.

— Знаю.

— Не кажи «знаю»!

Лев зробив крок до нього.

— Я їздив по лікарнях. Шукав свідків. Платив людям за інформацію. А ти...

Він схопив Влада за куртку.

— Ти був поруч.

— Так.

— Пив зі мною каву.

— Так.

— Слухав, як я говорив про неї.

Влад опустив очі.

— Так.

— І потім ішов до Оксани?

— Не до Оксани.

Лев завмер. Софія теж.

— Що?

— Тоді вона ще не була Куратором.

Лев відпустив його.

— Тоді хто?

— Не знаю.

— Знову?!

— Я отримував повідомлення!

— Від кого?

— Не знаю!

— Досить! — Софія стала між ними.

Лев відійшов. Вона подивилася на Влада.

— Коли ти зрозумів, що Оксана стала Куратором?

— Зараз.

— Ні.

— Софіє...

— Ти підозрював раніше.

Влад мовчав.

— Коли?

— Кілька місяців тому.

— Чому?

— Вона зробила помилку.

— Яку?

— Написала мені фразу.

— Яку?

Влад подивився на Лева.

— «Нехай думає, що вона його просто забула».

Лев зблід.

— І?

— Я чув ці слова раніше.

— Де?

— У будинку. Після аварії.

Софія відчула, як усередині все стислося.

— Від Оксани?

— Так.

— І ти мовчав?

— Я не був упевнений.

— А перевірити?

— Почав.

— Тому ти знайшов мене? — раптом запитала Софія.

Влад замовк. І Софія зрозуміла.

— Господи.

Лев подивився на неї.

— Що?

— Влад знайшов мене не для тебе.

Влад підняв очі.

— Спочатку — ні.

Лев застиг.

— Поясни.

— Я хотів перевірити Оксану.

— Використовуючи Софію?

— Так.

Лев знову рушив до нього.

— Не треба, — зупинила Софія. — Я хочу почути.

Вона подивилася на Влада.

— Тому ти написав Леву: «Я знайшов її».

— Так.

— Бо вже знав, де я?

— Кілька тижнів.

Лев зблід.

— Тижнів?

— Так.

— І не сказав мені?

— Я спостерігав.

— За нею?!

— Хотів зрозуміти, чи Оксана теж її знайде.

Софія засміялася. Тихо. Без радості.

— Прекрасно.

Вона відійшла до вікна.

— Виявляється, останні кілька тижнів мого життя були чиїмось експериментом ще до того, як я про це дізналася.

— Софіє...

— Не треба.

Влад замовк. Телефон Софії знову завібрував. Цього разу повідомлення прийшло від Марини. «Ти де? Я вже починаю хвилюватися. І ще: до мене сьогодні приходила та дивна жінка, з якою ти зустрічалася біля книгарні. Оксана, здається? Питала про тебе».

Софія перечитала.