Розділ 35 «Той, хто вирішував»

Софія дивилася на двері.

— Тоді хто продовжив проєкт?

За ними запала тиша.

— Відчини, — сказав Влад. — І я все розповім.

— Говори звідти.

— Софіє...

— Ні.

Її голос був спокійним.

— Ти вже одного разу стояв поруч, коли я просила про допомогу. Тоді ти її не дав. Тож зараз двері залишаться зачиненими.

Лев подивився на неї. Нічого не сказав. За дверима Влад важко видихнув.

— Добре.

Софія сіла біля столу. Флешка лежала поруч із ноутбуком. Така маленька річ. І стільки зруйнованих життів навколо неї.

— Хто продовжив роботу мого батька?

— Я не знаю.

Софія засміялася.

— Знову?

— Цього разу справді.

— Ти працював на цю людину.

— Так.

— Виконував накази.

— Так.

— Допоміг приховати мене після аварії.

Тиша.

— Так.

— Але не знаєш, хто тобою керував?

— Не знав.

Софія вловила останнє слово.

— Не знав?

Влад замовк.

— Тобто тепер знаєш?

Лев підійшов ближче до дверей.

— Владе.

— Я здогадуюся.

— Про кого?

— Спочатку я маю пояснити.

— Тоді пояснюй, — сказала Софія.

Кілька секунд було тихо.

— Після смерті твого батька проєкт фактично розпався. Кравець хотів знищити матеріали. Антон хотів їх продати. Я...

Влад замовк.

— А ти? — запитала Софія.

— Я був ідіотом, який досі вірив, що дослідження можна використати правильно.

— Ти називаєш викрадення людини дослідженням?

— Ні.

— Але тоді називав.

Влад не відповів.

— Продовжуй.

— Через кілька місяців зі мною зв’язалася людина. Вона знала все про роботу твого батька. Навіть те, чого не було в офіційних матеріалах.

— І ти не запитав, хто вона?

— Запитав.

— І?

— Вона називала себе Куратором.

Софія подивилася на Лева.

— Ви ніколи не зустрічалися?

— Ні.

— Голос?

— Змінений.

— Повідомлення?

— Через захищений канал. Потім через Антона.

— І ти просто виконував накази невідомої людини?

— Спочатку це не були накази.

— А що?

— Інформація. Матеріали. Дані, яких мені бракувало.

Софія похитала головою.

— Тобою дуже легко маніпулювати, якщо дати тобі щось достатньо цікаве.

— Так.

Влад навіть не став сперечатися.

— А потім?

— Потім з’явилися завдання.

— Стежити за мною?

— Не одразу.

— Але зрештою — так.

— Так.

Лев стиснув щелепи.

— А Оксана?

За дверима стало тихо. Софія помітила це одразу.

— Що з Оксаною?

— Я думав, вона така сама, як я.

— Що це означає?

— Виконавець.

Лев насупився.

— Думав?

— До сьогодні.

Софія підвелася.

— Що сталося сьогодні?

— Коли ти сказала про папку в університеті, я почав перевіряти старі повідомлення.

— Які?

— Куратора.

— Навіщо?

— Хотів зрозуміти, звідки він знав про тебе так багато.

— І?

Влад замовк.

— Владе.

— Там були речі, яких Куратор знати не міг.

Софія відчула холод.

— Які?

— Дрібниці.

— Наприклад?

— Що ти ховаєш важливі речі за задньою стінкою шафи.

Софія завмерла.

— Що ще?

— Що в університеті ти завжди залишала запасний ключ у внутрішній кишені сумки.

Лев повільно повернув голову до неї.

— Ще.

Влад продовжив:

— Який чай ти п’єш. Де Марина живе. Коли ти телефонуєш матері. Якою дорогою повертаєшся з роботи.

— Це можна було дізнатися стеженням.

— Так.

Пауза.

— Але було одне, чого не можна.

Софія не хотіла запитувати.

Та все-таки запитала:

— Що?

— Як ти називала Лева, коли сердилася на нього.

Лев завмер.

— Що?

— У одному з повідомлень Куратор написав: «Якщо вона почне щось підозрювати, відволічіть її. Вона сердиться недовго. Особливо якщо поруч її світлий геній».

Софія повільно сіла. Лев дивився на неї.

— Ти мене так називала?

Вона кивнула.

— Тільки при близьких.

— Хто знав?

Софія мовчала.

Марина.

Можливо, Влад.

І...

— Оксана, — сказав Лев.

За дверима Влад нічого не відповів. Софія підняла голову.

— Ти думаєш, це вона.

— Я думаю, ми всі припустилися однієї помилки.

— Якої?

— Вважали Оксану надто другорядною.

Лев різко відчинив двері. Софія навіть не встигла його зупинити. Влад стояв у коридорі. Сам.

— Повтори.

— Ти чув.

— Ти хочеш сказати, що моя сестра керувала всім цим?

— Я кажу, що вона знала значно більше, ніж мала знати звичайна виконавиця.

— Це не доказ.

— Ні.

Влад дістав телефон.

— А це, можливо, доказ.

Він простягнув його Леву. На екрані була історія старих повідомлень. Дати. Короткі вказівки. Без імені відправника. Софія переглядала їх.

Поки не побачила одне.

«17 липня. Не дозволяйте їй доїхати до Лева».

Нижче:

«Якщо флешки немає — заберіть Софію».

І ще:

«Лев не повинен знати, що вона вагітна».

Лев перестав дихати.

— Вона знала?

Софія теж дивилася на повідомлення.

— Оксана сказала, що не знала про дитину.

Влад кивнув.

— Збрехала.

— Але звідки Куратор знав?

Ніхто не відповів.

Софія раптом згадала.

Аптека. Маленький пакет у її сумці. Вона виходить на вулицю. Телефон дзвонить.

Оксана.

— Привіт.

— Соню, ти де?

— Біля аптеки.

— Захворіла?

Софія усміхається.

— Ні.