Розділ 34 «Те, що залишилося на записі»

— Влад...

Ім’я прозвучало майже беззвучно. Софія дивилася на екран. Лев — теж. Жоден із них не рухався. На записі знову почувся голос Оксани:

— А якщо вона вже сказала йому?

— Не сказала.

Влад.

Без сумніву. Той самий голос. Тільки молодший. Холодніший. Зовсім не схожий на чоловіка, який останні дні допомагав їм шукати правду.

— Звідки ти знаєш? — запитав Антон.

— Бо Лев подзвонив мені пів години тому. Він її шукає.

Пауза.

І що ти йому сказав?

— Що нічого не знаю.

Лев різко відсунувся від ноутбука.

— Ні...

Софія подивилася на нього.

— Ти справді йому телефонував?

Лев кивнув.

— Одному з перших.

На записі щось зашурхотіло. А потім почувся голос Софії. Слабкий.

— Влад?..

Софія завмерла.

На відео запала тиша.

— Влад... це ти?

Ніхто не відповів.

— Будь ласка...

Її голос тремтів.

— Подзвони Леву.

Софія затулила рот долонею.

Лев дивився в екран.

— Я тебе просила...

Він не відповів. Не міг. Запис продовжувався.

— Влад, будь ласка. Я нічого не скажу. Просто подзвони йому.

І тоді Влад відповів:

— Не можу.

— Чому?

— Бо ти все ускладнила.

Софія біля ноутбука заплющила очі. Спогад прийшов раніше, ніж вона була готова.

Холодна підлога. Болить голова. Вона сидить, притулившись до стіни. Перед нею Влад. Софія дивиться на нього й не розуміє.

— Ти ж його друг.

Влад мовчить.

— Він тобі довіряє.

— Знаю.

— Тоді допоможи мені.

— Не можу.

— Чому?

Влад присідає навпроти.

— Бо все це почалося задовго до Лева. Софія різко розплющила очі.

— Я згадала.

— Що?

— Він був там.

Лев зблід.

— У будинку?

— Так.

— Ти впевнена?

— Я говорила з ним.

Вона знову подивилася на екран. Запис тривав.

Антон:

— Треба знайти флешку.

Влад:

— Вона її не віддасть.

Оксана:

— Тоді що пропонуєш?

Довга пауза.

— Зробити так, щоб вона забула, куди її сховала.

Софія перестала дихати.

Лев різко закрив ноутбук.

— Досить.

— Ні.

— Софіє...

— Відкрий.

— Тобі не треба слухати це все зараз.

— Мені треба знати.

Лев подивився на неї.

Відкрив ноутбук.

Запис продовжився.

— А якщо не спрацює? — запитала Оксана.

— Спрацює.

— Звідки така впевненість?

Влад відповів не одразу.

— Бо її батько вже довів, що це можливо.

Софія завмерла.

— Що?..

На записі Антон різко сказав:

— Не вплутуй сюди її батька.

— Пізно. Він сам її вплутав, коли залишив їй матеріали.

— Вона не знає, що вони означають.

— Поки що.

Оксана:

— А Кравець?

— Кравець нічого не повинен знати.

Лев і Софія одночасно переглянулися.

Отже, Артем Кравець справді не був частиною цього.

Принаймні не цієї частини.

— Якщо Артем дізнається, що проєкт продовжили, він піде в поліцію, — сказав Антон.

— Саме тому не дізнається, — відповів Влад.

Запис раптом обірвався. Чорний екран. Софія сиділа нерухомо. Лев першим заговорив:

— Влад знав твого батька.

— Так.

— Ще до нас.

— Так.

— І весь цей час...

Лев підвівся.

— Весь цей час цей виродок був поруч.

Він дістав телефон.

— Що ти робиш?

— Дзвоню йому.

Софія схопила його за руку.

— Ні.

— Софіє.

— Він не знає, що ми знаємо.

Лев завмер.

— І нехай поки не знає.

Вона подивилася на флешку.

— Нам потрібна перевага.

— Після всього, що ми почули, ти хочеш удавати перед ним, що нічого не сталося?

— Так.

— Ти зможеш?

Софія підняла на нього очі.

— Я кілька років жила, не знаючи, що втратила частину власного життя. Думаю, кілька годин зможу прожити, знаючи правду.

Телефон Лева завібрував.

Вони обоє подивилися на екран.

Влад.

Софія відчула, як серце вдарилося об ребра.

— Не бери.

Виклик припинився.

Одразу прийшло повідомлення.

«Де ви? Я біля вокзалу. Софія з тобою?»

Лев подивився на неї.

— Він шукає нас.

Софія взяла телефон. Набрала:

«Так. Усе нормально. Флешку не знайшли».

Показала Леву.

— Надсилати?

Він кивнув. Повідомлення пішло. Відповідь прийшла через кілька секунд.

«Добре. Нікуди не їдьте. Я скоро буду».

Софія зблідла.

— Він знає, де ми?

— Я не казав.

Вона підвелася.

— Треба йти.

Лев узяв флешку.

— Куди?

Софія вже збирала документи.

— До Кравця.

— Ми навіть не знаємо, чи можемо йому довіряти.

— Не знаємо.

— Тоді чому до нього?

— Бо його бояться Влад, Антон і Оксана.

Вона застебнула сумку.

— На цей момент це найкраща рекомендація, яку я чула.

Лев майже усміхнувся. Майже.

Телефон знову завібрував. Цього разу Влад телефонував Софії. Вона дивилася на екран.

— Він ніколи мені так часто не телефонував.

— Не відповідай.

Виклик припинився. За секунду прийшло повідомлення.

«Соню, візьми слухавку. Це важливо».

Софія завмерла.

Лев прочитав.

— Він назвав тебе Сонею.

— Так.

— Він раніше так тебе називав?

Софія повільно похитала головою.

— Після втрати пам’яті — ніколи.

І раптом згадала.

Карпати. Вечір. Влад сидить біля вогнища. Лев відійшов по дрова.