Розділ 33 «Мелодія»

— Почекай! — Лев наздогнав Софію вже на сходах.

— Не зараз.

— Саме зараз. Якщо Антон теж зрозумів, де флешка, він може бути вже там.

Софія зупинилася. Лев мав рацію.

— Дзвони Владу.

За кілька хвилин Влад уже знав усе.

— Я знайду музиканта, — сказав він. — А ви нікуди не їдьте самі.

— Ми вже їдемо, — відповіла Софія.

Лев усміхнувся.

— Я навіть не буду сперечатися.

— Нарешті.

Оксана вийшла слідом.

— Я їду з вами.

Софія обернулася.

— Ні.

— Антон знає цього чоловіка.

— Завдяки тобі?

Оксана мовчала.

— От і відповідь.

Лев навіть не подивився на сестру.

— Залишайся тут.

— Леве...

— Я сказав — залишайся.

Цього разу Софія не заперечила.

Вони знайшли музиканта не одразу. Місце, де Софія бачила його раніше, було порожнім. Тільки старий стілець біля стіни.

— Його немає, — сказала вона.

— Влад перевіряє.

Софія озирнулася. Щось було не так. Зазвичай він грав тут майже щодня. Саме тоді телефон Лева задзвонив.

— Влад?

— Я знайшов його адресу.

— Надсилай.

— Леве, є проблема.

— Яка?

— Хтось уже шукав його сьогодні.

Софія почула.

— Антон.

— Не знаю. Сусідка сказала, що приходив чоловік у темному пальті. Музикант після цього пішов.

— Куди?

— Не сказала.

Софія раптом завмерла.

— Я знаю.

Лев подивився на неї.

— Звідки?

— Не знаю.

Вона вже йшла.

— Софіє!

— Просто довірся мені.

Старий парк був майже порожній. Софія йшла впевнено, хоча сама не розуміла чому. Повз фонтан. Ліворуч. Вузькою алеєю. До старої альтанки. І тоді почула. Мелодію. Тиху. Ледь чутну. Вона зупинилася. Лев теж.

— Це вона?

Софія кивнула. Та сама мелодія. Її мелодія. Чоловік сидів на лавці з гітарою. Побачив Софію — перестав грати.

— Ви все-таки прийшли.

Софія підійшла.

— Ви мене пам’ятаєте.

— Так.

— Чому тоді нічого не сказали?

Музикант сумно усміхнувся.

— Бо ви самі просили.

— Коли?

— Багато років тому.

Лев став поруч. Чоловік подивився на нього. І раптом усміхнувся.

— А ви все-таки знайшли її.

Лев завмер.

— Ми знайомі?

— Ні.

Музикант подивився на Софію.

— Але про вас я чув достатньо.

Софія сіла поруч.

— Флешка.

Чоловік перестав усміхатися.

— Ви згадали.

— Частково.

— Тоді скажіть, що саме я мав зробити, якщо ви повернетеся.

Софія розгубилася.

— Що?

— Ви залишили умову.

Лев насторожився.

— Яку?

— Флешку я мав віддати лише тоді, коли Софія скаже одну фразу.

— Яку?

— Цього ви мені не сказали.

Софія заплющила очі.

— Я не пам’ятаю.

— Тоді я не можу її віддати.

— Послухайте, нас переслідують.

— Знаю.

— Звідки?

Музикант подивився кудись за їхні спини.

— Бо ви не перші, хто сьогодні до мене прийшов.

Лев різко обернувся. Нікого.

— Антон?

— Не представився.

— Що він хотів?

— Те саме, що й ви.

— Ви віддали?

Чоловік навіть образився.

— Я стільки років беріг її не для того, щоб віддати першому чоловікові з поганими манерами.

Софія несподівано засміялася. Лев подивився на неї.

— Що?

— Нічого. Просто він мені подобається.

Музикант усміхнувся.

— Колись ви сказали те саме.

І раптом Софія завмерла.

Колись. Мелодія. Літо. Вона сидить тут само. Музикант грає.

— Як називається?

— Ніяк.

— У кожної мелодії має бути назва.

— Придумайте.

Софія усміхається.

— «Туди, де пам’ятають».

— Туди, де пам’ятають, — прошепотіла вона.

Музикант перестав дихати. Лев подивився на неї.

— Що?

Софія сама не розуміла, звідки прийшли ці слова. Чоловік повільно відклав гітару.

— Це вона.

— Фраза?

— Так.

Він дістав із внутрішньої кишені старого футляра маленький ключ.

— Флешки в мене немає.

Софія розгубилася.

— Але...

— Ви були дуже обережною.

Він простягнув ключ.

— Я зберігав тільки це.

На ключі була маленька металева пластинка. Номер камери схову.

— Де?

Музикант назвав залізничний вокзал.

— Ви сказали: якщо повернетеся і згадаєте мелодію — віддати вам ключ.

Софія взяла його. І раптом музикант додав:

— Але була ще одна умова.

— Яка?

Він подивився на Лева.

— Ви категорично заборонили віддавати ключ, якщо поруч із вами буде Лев.

Запала тиша. Софія повільно повернула голову.

— Що?

Лев теж нічого не розумів.

— Чому? — запитав він.

Музикант похитав головою.

— Цього вона не пояснила.

Софія дивилася на ключ у своїй долоні. Вона сховала докази. Залишила лист Леву. Просила знайти його, якщо не повернеться. І водночас зробила все, щоб Лев не був поруч, коли вона забере флешку.

— Тут щось не сходиться, — тихо сказав він.

Софія підняла на нього очі. І саме тоді повернувся ще один уривок. Її власний голос. Переляканий. «Якщо я помиляюся — він ніколи не повинен дізнатися, що я його підозрювала». Спогад обірвався. Софія зблідла.

— Що? — одразу запитав Лев.

Вона дивилася на нього. На чоловіка, якого колись кохала. На чоловіка, якого так відчайдушно намагалася згадати. І вперше від початку всього цього відчула дещо зовсім інше. Сумнів.

— Софіє?

Вона стиснула ключ у долоні.

— До флешки я поїду сама.