Розділ 32 «Не вся правда»

Софія дивилася на Оксану.

— Це правда?

— Не слухай його.

— Я запитала не його.

Оксана мовчала. Лев стояв нерухомо.

— Ти хотіла, щоб вона мене забула?

— Леве...

— Відповідай.

— Так.

Одне слово. Софія навіть не здивувалася. Після всього почутого воно лише стало останнім шматком пазла.

— Чому? — запитав Лев.

Оксана різко повернулася до нього.

— Бо ти зник!

— Що?

— Вона з’явилася — і тебе не стало. Усе було Софія. Софія хоче в гори. Софія любить цю кав’ярню. Софія сказала. Софія думає...

— Я її кохав.

— Саме так!

Оксана засміялася майже істерично.

— Ти кохав її так, ніби до неї в тебе взагалі не було життя.

Лев дивився на сестру.

— І за це ти вирішила знищити її життя?

— Я не збиралася!

— Але знищила.

За дверима почувся голос Антона:

— Не перебивайте. Нарешті стає цікаво.

Лев різко повернувся.

— Заходь, якщо такий сміливий.

Тиша. Потім Антон засміявся.

— Ні. Спочатку нехай Оксана договорить.

Оксана підійшла до дверей.

— Іди звідси, Антоне.

— А ти розкажи їм про останню ніч.

Вона завмерла. Софія це помітила.

— Яку останню ніч?

— Він бреше.

— Ти вже казала це надто багато разів.

Софія підійшла ближче.

— Що сталося перед тим, як мене відпустили?

Оксана відступила.

— Нічого.

— Оксано.

— Я сказала — нічого!

І раптом Софію пронизав спогад.

Темрява. Вона прокидається. Голова важка. За дверима голоси. Оксана. Антон.

— Вона все одно його пам’ятає.

— Недовго.

— А якщо повернеться?

— Тоді зробимо ще раз.

— Ні.

— Пізно грати хорошу сестру, Оксано.

Пауза. А потім Оксана говорить:

— Віддайте її мені.

— Навіщо?

— Я сама все закінчу.

Софія різко вдихнула.

— Ти мене забрала.

Оксана зблідла.

— Що?

— Тієї ночі. Ти сказала Антону, що сама все закінчиш.

Лев подивився на сестру.

— Що вона говорить?

Оксана мовчала. Софія вже знала: спогад правильний.

— Куди ти мене повезла?

— Додому.

— До мене?

— Так.

— І що?

— Поклала тебе спати.

— А потім?

— Пішла.

Софія дивилася їй у вічі.

— Брешеш.

— Це правда.

— Тоді чому наступного ранку я не пам’ятала Лева?

Оксана не відповіла.

— Що ти зробила?

— Нічого!

Із-за дверей знову пролунав голос:

— Запитай її про телефон.

Софія завмерла.

— Який телефон?

Оксана різко смикнула двері.

— Замовкни!

Антон засміявся.

— Твій, Софіє.

Лев насупився.

— Що було з її телефоном?

— Оксана забрала його. Видалила фотографії. Повідомлення. Номер Лева. Усе, що могло привести її назад до нього.

Лев повільно повернувся до сестри.

— Ти стерла мене з її телефону?

— Вона нічого не пам’ятала!

— Тому ти вирішила допомогти їй забути остаточно?

Оксана мовчала. Софія відчула, як усередині щось холоне.

— А фотографії?

— Софіє...

— Наші фотографії.

— Так.

— Листування?

— Так.

— Його речі в моїй квартирі?

Оксана опустила очі. Цього разу Софія зрозуміла сама.

— Ти була в моїй квартирі.

— Так.

— І забрала все.

— Не все.

— Усе, що стосувалося Лева.

Тиша.

— Так.

Лев відвернувся. Софія ж раптом зрозуміла ще дещо.

— Тому в мене немає нічого.

Фотографій. Подарунків. Спільних дрібниць. Навіть випадкового квитка. Наче Лева справді ніколи не існувало.

— Ти не просто скористалася тим, що я втратила пам’ять, — тихо сказала Софія.

Оксана підняла очі.

— Ти прибрала все, що могло допомогти мені його згадати.

— Я хотіла почати все спочатку.

— Моє життя?

— Наше.

Лев різко повернувся.

— Наше?

Оксана зрозуміла, що сказала. Але було пізно.

— Ти була моєю сім’єю, — сказав Лев. — Я довіряв тобі більше, ніж будь-кому.

— Саме тому я боялася тебе втратити!

— І втратила.

Оксана завмерла. Лев сказав це спокійно. Без крику. І саме тому прозвучало страшніше.

— Ти втратила мене того дня, коли дивилася, як я шукаю Софію, і знала, де вона.

В очах Оксани з’явилися сльози.

— Леве...

— Не треба.

За дверима раптом стало тихо. Софія першою це помітила.

— Антон?

Ніхто не відповів. Лев підійшов до дверей. Обережно визирнув. Коридор був порожній.

— Він пішов.

— Чому? — запитала Софія.

Оксана різко підняла голову.

— Папка.

Лев обернувся.

— Що?

— Йому не потрібні ми.

Оксана подивилася на Софію.

— Йому потрібна флешка.

— Але ми не знаємо, де вона.

— Він знає, де шукати.

Софія насупилася.

— Звідки?

Оксана зблідла.

— Бо я сказала йому.

Лев зробив крок до сестри.

— Що ти сказала?

— Кілька років тому Софія згадала одну деталь.

— Яку?

— Коли я прийшла перевірити її після того, як усе закінчилося, вона постійно повторювала одне слово.

Софія відчула, як пришвидшився пульс.

— Яке?

Оксана подивилася на неї.

— «Мелодія».

Софія завмерла. Вуличний музикант. Мелодія, від якої в неї стискалося серце. Мелодія, яку вона знала, хоча не пам’ятала звідки.

— Ні...

Лев уже зрозумів.

— Той музикант.

Софія подивилася на нього. І пам’ять вибухнула.

Вулиця. Вечір. Знайома мелодія. Чоловік із гітарою перестає грати, коли бачить її. Софія підходить ближче. Швидко озирається.