Розділ 31 «Після лікарні»

Кроки наближалися. Другий поверх. Оксана дивилася на сходи.

— Софіє, зараз не час.

— Саме час.

— Він уб’є нас усіх.

— Тоді говори швидше.

Лев став біля дверей.

— Оксано.

Вона подивилася на брата. У його голосі не залишилося нічого теплого.

— Що ви з нею зробили?

— Я не...

— Не бреши мені більше.

Оксана заплющила очі.

— Після аварії Антон приїхав до лікарні.

— Це ми знаємо, — сказала Софія.

— Він шукав флешку.

— І не знайшов.

— Ні. У сумці її не було.

— Тому ви забрали мене?

Оксана кивнула.

— Антон був упевнений, що ти скажеш, де вона.

Софія відчула, як похололи пальці.

— Я була після аварії. Травмована. Втратила дитину. А ви вирішили мене допитувати?

Оксана відвела погляд.

— Я не знала про вагітність.

— А якби знала?

Тиша.

— Це щось змінило б?

Оксана не відповіла. Софія гірко всміхнулася.

— Зрозуміло.

Кроки вже були на другому поверсі.

— Далі, — сказав Лев.

— Нас перевезли в будинок за містом.

— У «клініку»?

— Ніякої клініки не було.

Лев стиснув кулаки.

— Лікар мав рацію.

— Документи зробили пізніше. Щоб пояснити, куди зникла Софія.

— Скільки я там була? — запитала вона.

Оксана мовчала.

— Скільки?

— Дев’ять днів.

Софія завмерла.

— Дев’ять?..

Лев різко повернувся.

— Ти тримала її там дев’ять днів?

— Я не тримала!

— Але була там.

— Так.

— І нічого не зробила.

Оксана подивилася на нього.

— Я вже не могла вийти з цього.

— Могла. У будь-який момент.

— Ти не розумієш.

— Ні, Оксано. Це ти не розумієш.

Лев зробив крок до сестри.

— Я шукав її.

Голос зірвався.

— Я телефонував тобі. Пам’ятаєш?

Оксана опустила очі.

— Пам’ятаю.

— Я питав, чи ти щось знаєш.

— Так.

— А ти казала мені, що ні.

Оксана мовчала.

— Увесь цей час вона була у вас?

— Так.

Одне слово. І Лев ніби отримав удар. Софія дивилася на нього. Вона не пам’ятала тих дев’яти днів. А він пам’ятав кожен із них з іншого боку. Пошуки. Дзвінки. Безсонні ночі. І сестру, яка дивилася йому в очі та брехала.

— Що сталося з моєю пам’яттю? — запитала Софія.

Оксана зблідла. Кроки зупинилися. Десь зовсім близько.

— Оксано.

— Я не знаю всіх деталей.

— Що. Сталося. З моєю пам’яттю?

— Після аварії ти пам’ятала Лева.

Софія кивнула.

— Це сказав лікар.

— І в будинку теж.

Лев підняв голову.

— Вона говорила про мене?

Оксана подивилася на нього.

— Постійно.

Він відвернувся.

— Ти вимагала, щоб ми тобі подзвонили. Кричала. Намагалася втекти.

— А потім?

Оксана мовчала.

— Потім Антон привіз лікаря.

Софія відчула страх.

— Якого лікаря?

— Не знаю його справжнього імені.

— Що він зробив?

— Дав тобі препарати.

— Які?

— Не знаю.

— Не бреши!

— Я справді не знаю!

Оксана вперше підвищила голос.

— Ти майже не спала. Була після травми. Тобі давали заспокійливі, щось і ще... Я не знаю назв.

Софія дивилася на неї.

— І від цього я забула?

— Не одразу.

Пауза.

— Спочатку ти почала плутати дні. Потім людей. Прокидалася й не розуміла, де ти.

— А Лев?

Оксана відповіла тихо:

— Його ти пам’ятала найдовше.

Лев заплющив очі. Софія подивилася на нього.

— До якого моменту?

Оксана не відповіла.

— До якого?

— До останньої ночі.

Софія відчула, як серце пришвидшилося.

— Що сталося тієї ночі?

Крок. Зовсім поруч. Оксана подивилася на двері.

— Вони зрозуміли, що ти не скажеш, де флешка.

— І?

— Антон сказав, що більше не має сенсу тебе тримати.

Лев різко обернувся.

— Що це означає?

— Я думала...

Оксана замовкла.

— Що?

Її голос затремтів.

— Я думала, він тебе вб’є.

Софія мовчала.

— Але він не вбив.

— Ні.

— Чому?

Оксана подивилася їй просто у вічі.

— Бо я запропонувала інший варіант.

Лев зблід.

— Який?

— Якщо ти нічого не пам’ятатимеш, ти перестанеш бути для них небезпечною.

Тиша. Софія навіть не одразу зрозуміла зміст сказаного.

— Це була твоя ідея?

Оксана не відповіла.

— Це була твоя ідея?!

— Я врятувала тобі життя!

Софія відступила. Лев дивився на сестру з огидою.

— Ти називаєш це порятунком?

— Вона жива!

— Ти забрала в неї роки життя!

— Альтернативою була смерть!

— Альтернативою було піти в поліцію!

— Ти нічого не знаєш про цих людей!

— Зате тепер я знаю тебе.

Оксана здригнулася. І саме тоді Софія щось згадала.

Темна кімната. Вона лежить на ліжку. Важко тримати очі розплющеними. Оксана сидить поруч.

— Де Лев?

— Його немає.

— Поклич його.

— Софіє...

— Я хочу Лева.

— Він не прийде.

— Ти брешеш.

Оксана бере її за руку.

— Послухай мене. Ти повинна його забути.

Софія намагається забрати руку.

— Іди геть.

— Так буде краще.

— Я ненавиджу тебе.

Оксана нахиляється ближче.

— Скоро ти навіть цього не пам’ятатимеш.

Софія розплющила очі. Перед нею стояла та сама жінка. Тільки старша.

— Це була ти.

Оксана зрозуміла.

— Що ти згадала?

— Ти сиділа біля мене.