Розділ 29 «А.К.»

— Хто ще має ініціали А.К.? — запитала Софія.

Лев дивився на розбитий телефон.

— Не знаю.

— А я, здається, знала.

— Чому ти так думаєш?

Софія вказала на повідомлення.

— Бо Оксана записала його не ім’ям. Лише ініціалами. Значить, або боялася, що хтось побачить телефон, або не хотіла залишати зайвих слідів.

Лев сфотографував екран.

— Надішлю Владу.

Він уже натиснув «відправити», коли телефон Оксани знову завібрував.

А.К.: «Де ти?»

Ще одне.

«Відповідай.»

А потім:

«Оксано, не роби дурниць».

Софія гірко всміхнулася.

— Схоже, у вашому злочинному клубі проблеми з довірою.

— Це нам на руку.

Лев хотів прибрати телефон, але Софія зупинила його.

— Почекай.

— Що?

— Напиши йому.

— Від імені Оксани?

— Так.

— Що?

Софія кілька секунд думала.

Потім сказала:

— «Вона все згадала».

Лев подивився на неї.

— Хочеш спровокувати його?

— Хочу зрозуміти, чого він боїться.

Лев набрав повідомлення. Надіслав. Відповідь прийшла майже одразу.

«Про що саме?»

Софія й Лев переглянулися.

— Він клюнув, — тихо сказала вона.

Лев написав:

«Про сімнадцяте липня».

Довго нічого.

Потім:

«Це неможливо».

Наступне:

«Ти ж казала, що після клініки вона нічого не пам’ятала».

Софія зблідла.

— Після клініки...

Лев уже набирав наступне.

«Очевидно, помилилася».

Відповідь:

«Тоді знайди її раніше, ніж вона знайде Кравця».

Софія перечитала.

— Отже, Кравець знає щось, чого вони бояться.

— І, схоже, він не головний.

Телефон Лева задзвонив.

Влад.

— Бачив повідомлення?

— Так. Уже перевіряю всіх, хто може підходити під А.К.

— І?

— Є кілька людей. Але один варіант цікавий.

— Хто?

— Антон Корсун.

Софія завмерла.

Лев це помітив.

— Софіє?

Вона не чула. Ім’я ніби відчинило двері.

Кабінет. Софія стоїть біля вікна. Навпроти — чоловік років сорока п’яти. Темне волосся. Дорогий костюм. Спокійний голос.

— Ви робите помилку.

— Це вже сьогодні говорили.

— Оксана мала рацію. Ви вперта.

Софія стискає синю папку.

— А ви злочинець.

Чоловік усміхається.

— Дуже серйозне слово.

— У мене є докази.

— Немає.

— Уже є.

Усмішка зникає.

— Віддайте папку.

— Ні.

— Софіє Іванівно...

— Передайте Кравцю, що я знаю про його клініку.

Чоловік різко піднімає очі.

— Ви взагалі не розумієте, хто такий Кравець.

— Тоді поясніть.

Антон робить крок до неї.

— Якщо ви хочете залишитися живою — забудьте це ім’я.

Софія різко вдихнула.

— Антон.

— Що?

— Я його пам’ятаю.

Лев закінчив розмову з Владом.

— Звідки?

— Він приходив до мене.

— Куди?

— Не знаю. Кабінет... Можливо, університет.

Вона притиснула пальці до скроні.

— У мене була папка. Ця сама.

— Що він хотів?

— Щоб я її віддала.

— І?

Софія подивилася на сумку.

— Не віддала.

— Що ще?

— Я сказала, що знаю про клініку Кравця.

Лев насупився.

— Але клініки не існувало.

— Можливо, офіційно.

Вони переглянулися. Телефон Оксани знову завібрував. Цього разу не повідомлення. Вхідний виклик: А.К. Лев подивився на Софію.

— Не бери, — сказала вона.

Виклик обірвався. За кілька секунд прийшло повідомлення:

«Я їду до тебе».

Лев завмер.

— Він думає, що телефон у Оксани.

Софія повільно усміхнулася.

— Тоді нехай думає далі.

— Софіє, ні.

— Що «ні»?

— Я знаю цей вираз обличчя.

— Ти ж казав, що я його не пам’ятаю.

— А я тебе пам’ятаю чудово. Зараз ти збираєшся запропонувати щось небезпечне.

— Не небезпечне.

— Софіє.

— Добре. Трошки.

Лев похитав головою.

— Навіть не думай.

— Він сам їде до Оксани. Нам не треба його шукати.

— І що ти пропонуєш?

— Дізнатися, куди.

Лев уже хотів заперечити. Але Софія раптом подивилася повз нього.

На парковці за університетом стояв знайомий автомобіль. Чорний. Той самий.

— Леве...

Він обернувся. Біля машини стояла Оксана. Сама. Нервово озиралася й дивилася на телефон у руці. Потім до неї підійшов чоловік.

Софія побачила його профіль. І пам’ять ударила миттєво.

Дощ. Її автомобіль. Чорна машина позаду. Фари. Удар. Кермо виривається з рук. А за секунду до цього вона бачить водія в дзеркалі.

— Це він, — прошепотіла Софія.

Лев повернувся до неї.

— Хто?

Вона дивилася на чоловіка біля Оксани.

— Антон.

— Ти впевнена?

— Так.

Софія зблідла.

— Він був за кермом.

Лев завмер.

— Тієї ночі?

Вона кивнула.

— Він мене переслідував.

Унизу Антон щось різко сказав Оксані. Вона відповіла. Він схопив її за руку. Оксана вирвалася. І тоді Лев побачив те, чого не очікував. Оксана вдарила Антона.

— Схоже, союз розпадається, — прошепотіла Софія.

Антон озирнувся. Просто на вікна університету. Лев різко відтягнув Софію вбік.

— Він нас побачив?

— Не знаю.

Знизу почулися двері автомобіля. Двигун. Лев обережно визирнув. Чорна машина вже виїжджала. Оксани поруч не було.