Розділ 28 «Разом із нами»

— Разом із нами.

Лев не відповів. Підійшов до вікна й різко відчинив його.

— Софіє, сюди.

— А папка?

— До біса папку.

— Ні.

Вона схопила документи зі столу й запхнула їх у сумку.

— Серйозно?

— Через неї мене намагалися вбити кілька років тому. Я не збираюся залишати її тут зараз.

Лев глянув на неї.

— Оце я пам’ятаю.

— Що?

— Твою здатність сперечатися в найбільш невдалий момент.

— Потім посперечаємося.

Дим уже заповнював нижню частину кімнати. Лев ударив плечем у двері. Раз. Другий. Старе дерево затріщало.

— Ще раз.

Він відійшов. Удар. Замок не витримав. Двері розчахнулися. Коридор був у диму, але вогню майже не було. Лев завмер.

— Що?

Він подивився вниз. Біля дверей лежала невелика металева ємність. Усередині тліла якась тканина.

— Це не пожежа.

Софія зрозуміла.

— Нас хотіли налякати.

— Або затримати.

Лев різко повернувся до неї.

— Ходімо.

Вони вийшли в коридор. І майже одразу почули звук. Двері сходової клітки зачинилися поверхом нижче.

— Хтось іде, — сказала Софія.

— Залишайся тут.

— Навіть не починай.

Вона рушила за ним.

— Софіє.

— Я вже одного разу залишилася сама сімнадцятого липня. Результат нам обом не сподобався.

Лев нічого не відповів. Вони спустилися на другий поверх. Порожньо. Перший. Біля виходу майнула жіноча постать.

— Оксано! — крикнув Лев.

Жінка зупинилася. Лише на секунду. Обернулася. Цього вистачило. Оксана.

— Стій!

Вона кинулася до виходу. Лев побіг за нею.

— Леве!

Софія теж рушила, але раптом зупинилася. Щось було не так. Оксана знала, що вони її побачать. Знала, що Лев побіжить. Надто просто.

— Леве, стій!

Він уже був біля дверей. Софія побачила крізь скло чорний автомобіль. Двигун працював. І чоловіка за кермом.

— НЕ ВИХОДЬ!

Лев різко зупинився. У ту саму секунду машина рвонула з місця. Пролетіла просто перед університетськими сходами. Якби Лев зробив ще два кроки, опинився б перед нею. Автомобіль різко загальмував трохи далі. Оксана відчинила задні двері й сіла всередину. Машина зникла за поворотом. Лев стояв нерухомо. Софія підбігла.

— Ти цілий?

— Так.

Вона схопила його за куртку.

— Ти взагалі думаєш?!

— Софіє...

— Ні! Що це було?!

— Я хотів її зупинити.

— Собою?!

Лев несподівано усміхнувся. Софія ошелешено подивилася на нього.

— Ти чого усміхаєшся?

— Нічого.

— Леве!

— Ти кричиш на мене.

— Бо ти дурень!

Його усмішка стала ширшою.

— І це теж пам’ятаю.

— Я зараз тебе вдарю.

— Оце вже буде зовсім як раніше.

Софія хотіла ще щось сказати. Але раптом зрозуміла. Він міг щойно потрапити під машину. Усмішка зникла з її обличчя. Вона просто обійняла його. Різко. Міцно. Лев завмер.

— Не роби так більше, — прошепотіла вона.

— Не буду.

— Брешеш.

— Трохи.

Софія відсторонилася.

— Ненавиджу тебе.

— Ні.

Вона підняла очі. Лев дивився на неї зовсім близько.

— Принаймні раніше — точно ні.

Софія хотіла відповісти. Не встигла. Телефон Лева задзвонив. Влад.

— Кажи.

— Я знайшов чоловіка з фотографії.

Лев миттєво став серйозним.

— Хто він?

— Артем Кравець. Підприємець. Кілька компаній, благодійний фонд, приватні медичні центри. Офіційно — чистий.

— Неофіційно?

— А от неофіційно цікавіше.

Софія слухала поруч.

— Я знайшов зв’язок між ним і Оксаною.

— Який?

— Не просто перекази.

Влад замовк.

— Вона працювала на нього?

— Так. Але це ще не все.

— Влад.

— За два місяці до аварії Оксана отримала від його компанії дуже велику суму.

Лев подивився на Софію.

— За що?

— У призначенні платежу — «консультаційні послуги».

— А насправді?

— Не знаю.

Софія раптом згадала лист. «Я бачила перекази на її рахунок. Не знаю, за що їй платили».

— Я знала про ці гроші, — сказала вона.

Лев кивнув.

— У листі.

Влад почув.

— Якому листі?

— Потім поясню.

Софія вже хотіла повернутися нагору, коли побачила щось біля сходів. Маленький чорний предмет. Вона нахилилася.

— Не чіпай, — одразу сказав Лев.

— Це телефон.

Екран був розбитий. Очевидно, випав у когось під час втечі. Лев підняв його через край хустинки.

— Оксани?

— Можливо.

Екран раптом засвітився. Прийшло повідомлення. Попередній перегляд був видимий навіть без пароля. Відправник: А.К. Лев і Софія одночасно прочитали текст. «Ти мала забрати папку, а не привести його до неї». Софія повільно підняла очі.

— Він злиться на Оксану.

— Схоже на те.

Нове повідомлення. «Якщо Кравець дізнається, що вона згадала про проєкт, нам обом кінець». Лев насупився.

— Стривай.

Софія теж помітила. Відправник був записаний як А.К. Але в повідомленні йшлося про Кравця в третій особі. Отже...

— Це не Артем, — сказала вона.

Лев подивився на екран. Уся їхня версія щойно дала тріщину. Телефон завібрував утретє. «І не здумай знову телефонувати Артему. Він не повинен знати, що Софія жива». Софія зблідла.

— Що означає «що я жива»?

Лев нічого не відповів. Бо тепер у них з’явилося значно страшніше питання. Якщо навіть Артем Кравець не знав, що Софія жива... то хто насправді сидів за кермом чорної машини?