Розділ 27 «Лист»

— Це Оксана.

Лев узяв телефон із рук Софії. Перечитав повідомлення. «Ти завжди ховала речі в одному й тому самому місці, Соню». Щелепа напружилася.

— Вона тут.

— Звідки ти знаєш?

— Бо інакше не могла б знати, що ми знайшли папку.

Софія підійшла до дверей.

— Оксано!

Тиша.

— Я знаю, що це ти!

Ніхто не відповів. Лев тим часом дістав телефон.

— Влад.

Зв’язку не було.

— Чудово.

— Що?

— Немає мережі.

Софія перевірила свій. Теж нічого.

— Тут завжди погано ловило.

— Є інший вихід?

— Вікно.

Лев підійшов. Третій поверх.

— Відпадає.

— Я й не збиралася стрибати.

— З тобою я вже нічого не виключаю.

— Ти знаєш мене кілька годин.

— Я знаю тебе значно довше.

Софія хотіла відповісти, але зупинилася. Дивно. Ще вчора ця фраза могла б її налякати. Тепер — ні. Лев спробував двері ще раз.

— Старий замок.

— І?

— Можемо вибити.

— Це університет.

— Нас замкнули в кімнаті люди, які, ймовірно, причетні до твоєї аварії. Думаю, адміністрація пробачить двері.

— Ти не знаєш нашу адміністрацію.

Лев подивився на неї. Софія не втрималася.

— Добре. Вибивай.

Він уже відійшов на кілька кроків, коли Софія помітила конверт у його руці.

— Чекай.

— Що?

— Лист.

— Софіє, зараз не найкращий...

— Відкрий.

— Ми спочатку вийдемо.

— А якщо Оксана чекає саме цього?

Лев завмер. Софія подивилася на синю папку.

— Вона знала, де я її сховала. Але не забрала.

— Можливо, не могла.

— Або не знала, що саме всередині.

Лев перевів погляд на конверт.

— І хоче забрати його зараз.

— Тому відкрий.

Він кілька секунд вагався. Потім обережно розірвав край. Усередині був складений удвоє аркуш. Почерк Софії. Лев почав читати.

«Леве, якщо ти читаєш це, значить, я не змогла розповісти тобі сама. Передусім — пробач, що не сказала раніше. Я думала, що спочатку повинна переконатися. Я знайшла документи випадково. Оксана залишила відкритим ноутбук, коли відійшла. Я не збиралася нічого шукати, але побачила своє ім’я. І твоє. Спочатку подумала, що це стосується тебе. Потім зрозуміла — ні. Оксана працює з людиною, яка вже кілька місяців стежить за мною.»

Лев зупинився.

— Кілька місяців?

Софія зблідла.

— Читай.

Він продовжив.

«Я не знаю, чого саме вони хочуть. Але знаю, що це почалося раніше, ніж ми думали. У документах є мої маршрути. Фотографії. Розклад занять. Адреса Марини. Навіть місця, де ми з тобою бували разом. Оксана знала. Я бачила перекази на її рахунок. Не знаю, за що їй платили. Сьогодні я піду до неї й змушу пояснити все. А потім приїду до тебе. І ще дещо. Це зовсім не пов’язано з ними. Це наше. Я хотіла сказати тобі ввечері, але тепер чомусь страшно відкладати. У нас буде дитина.»

Лев перестав читати. Софія опустила очі. Вони обоє вже знали це. Але побачити її слова, написані тоді, було зовсім іншим. Лев провів пальцем по останньому реченню.

— Читай далі, — тихо сказала Софія.

Він ковтнув.

«Я дізналася три дні тому. І так, перш ніж ти почнеш панікувати, я теж панікую. Але я щаслива. Дуже. І якщо ти зараз усміхаєшся тією своєю дурною усмішкою — перестань. Люблю тебе. Софія.»

Лев опустив лист. Не говорив. Софія теж.

— Ти усміхаєшся, — нарешті сказала вона.

Лев тихо засміявся. Очі блищали.

— Вона справді була дурна.

— Я так і знала.

Софія усміхнулася. А за секунду в її очах з’явилися сльози.

— Я була щаслива.

— Так.

— Я хотіла цю дитину.

— Так.

Вона відвернулася. Лев не торкався її. Лише стояв поруч. Софія сама зробила крок. Притулилася чолом до його грудей. Лев завмер. На одну коротку мить. Потім обережно обійняв її. Без слів. Софія заплющила очі. Запах. Тепло. Його руки. І раптом тіло відгукнулося раніше за пам’ять. Вона вже так стояла. Багато разів.

— Я пам’ятаю це, — прошепотіла вона.

Лев не поворухнувся.

— Що?

— Як ти мене обіймаєш.

Його руки ледь сильніше притиснули її. Софія не відступила. А потім у коридорі щось ударилося об підлогу. Вони миттєво розійшлися. Під дверима з’явився дим.

— Леве...

Він різко підійшов. Запахнув повітря.

— Відійди від дверей.

— Це пожежа?

Лев подивився на дим. Ні сигналізації. Ні криків у коридорі. Нічого. Лише дим, який ставав густішим. І тоді Софія зрозуміла.

— Вона не хоче забрати папку.

Лев обернувся.

— Що?

Софія дивилася на двері.

— Вона хоче знищити її.

Пауза.

— Разом із нами.