Розділ 26 «Триста сімнадцять»

Софія майже не спала. Кілька разів прокидалася й прислухалася до квартири. Тихо. Лише одного разу почула кроки й завмерла. Потім зрозуміла — Лев. Вранці вона знайшла його на кухні. Він сидів за столом із чашкою кави й дивився у телефон.

— Ти взагалі спав?

— Трохи.

— На дивані?

— Це був диван лише за документами.

Софія усміхнулася.

— Я попереджала.

— Ні.

— Значить, мала попередити.

Лев підняв очі. Розкуйовджене волосся. Сонне обличчя. Сріблясті пасма біля скронь. На кілька секунд він просто дивився.

— Що?

— Нічого.

— Ти вже вдруге за два дні дивишся на мене цим своїм «нічого».

— Яким?

— Наче знаєш щось компрометуюче.

Лев усміхнувся.

— Знаю.

Софія взяла чашку.

— Навіть не хочу чути.

— А я нічого й не сказав.

— Оце й насторожує.

Вона налила чай. Потім серйозно запитала:

— Влад?

— Поїхав додому кілька годин тому. Перевіряє камери й машину.

Софія сіла навпроти.

— А ми їдемо в університет.

Це прозвучало не як питання.

— Їдемо.

— Ти навіть не сперечатимешся?

— Я швидко вчуся.

— Нарешті.

В університеті було людно. Студенти поспішали коридорами. Хтось сидів на підвіконні. З аудиторії долинав голос викладача. Звичайний день. І саме це трохи заспокоювало. Софія привіталася з колегами. Лев ішов поруч.

— На нас дивляться, — тихо сказав він.

— На тебе.

— Чому?

Софія окинула його поглядом.

— Не знаю. Можливо, тому що ти чоловік, якого вони ніколи тут не бачили.

— Логічно.

Назустріч пройшли дві студентки. Одна привіталася із Софією, а потім непомітно штовхнула подругу ліктем. Лев усміхнувся.

— Точно на мене.

— Не радій.

— Уже пізно.

— Леве.

— Мовчу.

Вони піднялися на третій поверх. Софія сповільнила крок. Коридор був знайомий. Але тепер вона дивилася на двері інакше.

Наприкінці коридору були ще одні. Невеликі. Старі. На металевій табличці: 317. Софія зупинилася.

— Тут.

Лев оглянувся.

— Що це?

— Раніше була маленька лаборантська. Потім її перетворили на архів.

Вона взялася за ручку. Замкнено.

— Ключ?

Софія похитала головою.

— Не знаю.

І раптом машинально торкнулася кишені сумки. Завмерла.

— Що?

Вона нічого не сказала. Відкрила маленьку внутрішню кишеньку. Там лежав ключ. Старий. Невеликий. З пластиковою биркою. 317. Лев подивився на неї.

— Ти весь цей час носила його із собою?

— Виходить, так.

— І не знала?

— Я думала, це ключ від старої шафи.

Лев ледь усміхнувся.

— Дуже надійна система зберігання доказів.

— Я математик, а не Шерлок.

— Уже не впевнений.

Софія вставила ключ. Повернула. Клацання. І в ту ж мить її пронизав спогад.

Вона зачиняє ці двері. Руки тремтять. У сумці — синя папка. Софія дістає її. Підходить до старої шафи. Відсуває коробки. Ховає папку за задню стінку нижньої полиці. Телефон дзвонить. Лев. Вона дивиться на екран. Хоче відповісти. Але не відповідає. Пише повідомлення: «Ще трохи. Я скоро все тобі поясню». Позаду чути кроки. Софія різко обертається.

— Софіє?

Вона розплющила очі.

— Папка.

— Що?

— Синя папка.

Вони зайшли всередину. Приміщення майже не змінилося. Старі шафи. Коробки. Папки. Запах паперу й пилу. Софія підійшла до крайньої шафи. Присіла. Відсунула коробку. Нічого. Другу. Теж нічого.

— Тут мала бути задня стінка, — сказала вона.

Лев присів поруч. Провів рукою по дереву.

— Софіє.

— Що?

Він натиснув на тонку панель. Та трохи подалася. Софія затамувала подих. Лев обережно витягнув її. За нею було вузьке порожнє місце. І синя папка. Софія дивилася на неї, не рухаючись.

— Це вона.

Лев дістав папку.

— Відкривати?

— Так.

Усередині лежали копії документів. Фотографії. Роздруківки банківських переказів. Кілька списків прізвищ. Софія перегортала сторінки. Нічого не розуміла. Поки не побачила одну фотографію.

— Леве...

На ній був той самий приватний будинок, куди її перевезли після аварії. Біля входу стояли троє чоловіків. Одного Софія не знала. Другого майже не було видно. А третього вона впізнала. Темні окуляри. Те саме обличчя зі спогаду біля машини.

— Це він.

— Впевнена?

— Так.

Лев сфотографував знімок і надіслав Владу.

— Нехай перевірить.

Софія тим часом перегорнула наступну сторінку. І завмерла. Там була фотографія Оксани. Не випадкова. Вона сиділа за столом навпроти того самого чоловіка. На звороті рукою Софії було написано: «Оксана. Знала від самого початку». Лев прочитав. Обличчя стало кам’яним.

— Вона не просто допомагала йому після аварії.

— Ні.

Софія перегорнула ще кілька аркушів. Останнім лежав маленький конверт. На ньому її почерком: «Леву. Якщо я не встигну розповісти сама». Лев завмер.

— Це мені?

Софія повільно простягнула йому конверт.

— Схоже на те.

Він узяв його. Але не відкрив.

— Чому?

Лев подивився на неї.

— Ти написала його тоді. Можливо, там те, чого ти не хотіла говорити нікому іншому.

— Саме тому він адресований тобі.

Лев провів пальцем по її старому почерку. І в цей момент за дверима почувся звук. Клацання замка. Софія різко обернулася. Лев підійшов до дверей. Натиснув ручку. Замкнено.

— Нас закрили, — сказав він.

Софія зблідла. У коридорі почулися кроки. Повільні. Вони віддалялися. А потім телефон Софії завібрував. Повідомлення. Від невідомого номера. «Ти завжди ховала речі в одному й тому самому місці, Соню». Софія перечитала останнє слово. Не Софіє. Соню. Так її називали лише близькі. Вона підняла очі на Лева.