Розділ 25 «До ранку»

Лев перечитав повідомлення. «Якщо хочеш, щоб вона дожила до ранку». Першою реакцією було піти до Софії. Розбудити. Показати телефон. Викликати поліцію. Забрати її звідси. Але він зупинився. Якщо той, хто написав це, знав, що Софія зараз удома, то, можливо, знав і те, що Лев залишився. Він підійшов до вікна. Вулиця була майже порожня. Кілька припаркованих автомобілів. Ліхтар. Темні вікна будинку навпроти. І чорний автомобіль трохи далі. Лев завмер. Машина стояла без світла. Він дістав телефон і сфотографував номер. Збільшив. Номер було видно погано. Лев надіслав фотографію Владу.

«Перевір машину. Терміново.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Де ти?»

«У Софії.»

Три крапки.

«Я їду.»

Лев відклав телефон. Зі спальні почулося:

— Леве?

Він обернувся. Софія стояла у дверях. Велика футболка. Розпущене волосся. Сонне обличчя. І підозріло примружені очі.

— Чому ти стоїш біля вікна в темряві?

— Не спиться.

— Брешеш.

— Чому всі сьогодні це кажуть?

— Може, тому що ти погано брешеш.

Вона підійшла ближче.

— Що сталося?

— Нічого.

Софія простягнула руку.

— Телефон.

— Що?

— Дай телефон.

— Софіє...

— Або ти показуєш сам, або я зараз починаю фантазувати. Повір, моя фантазія після останніх кількох днів стала дуже поганим місцем.

Лев зітхнув. Простягнув телефон. Вона прочитала повідомлення. Сон зник із її обличчя.

— Це зараз прийшло?

— Так.

— Чому ти мене не розбудив?

— Хотів спочатку зрозуміти, наскільки це реально.

— «Щоб вона дожила до ранку» недостатньо реально?

— Саме тому я залишаюся тут.

Софія повернула йому телефон.

— Поліція.

— Згоден.

Вона здивовано підняла брови.

— Я думала, ти почнеш розповідати, що сам у всьому розберешся.

— Мені тридцять із гаком, Софіє, а не сімнадцять.

— Уже подобаєшся більше.

Лев усміхнувся.

— Прогрес.

Софія підійшла до вікна.

— Не підходь.

Вона миттєво повернулася.

— Ще раз скажеш мені, що робити...

— Добре. Будь ласка, не підходь до вікна.

— Значно краще.

Але все-таки відійшла.

— Там хтось є?

— Чорна машина.

Софія зблідла.

— Чорна?

— Так.

Вона підійшла до столу й сперлася руками об край.

— Така сама?

— Ми не знаємо.

— Я знаю.

— Софіє...

— Ні. Не знаю.

Вона потерла чоло.

— Мені просто здається, що знаю.

Раптом унизу загорілися фари. Лев різко повернувся до вікна. Автомобіль рушив.

— Їде.

Софія підійшла ближче, але цього разу залишилася збоку. Машина повільно виїхала з двору. За кілька секунд зникла. Телефон Лева задзвонив. Влад.

— Я майже у вас.

— Машина щойно поїхала.

— Номер маєш?

— Фото надіслав.

— Уже дивлюся.

Пауза.

— Леве.

— Що?

— Цей номер не існує.

— Як це?

— Підроблений.

Лев подивився на Софію.

— Зрозумів.

— І ще одне.

Голос Влада змінився.

— Що?

— Я перевірив адресу з документа, який ти мені скинув.

— Ту, куди перевезли Софію?

— Так.

— І?

— Ти казав, лікар знайшов там приватний будинок.

— Так.

— Будинок досі є.

— Власник?

— Ось тут стає цікаво.

Лев мовчав.

— Він кілька разів змінювався. Фірми, довірені особи, переоформлення. Але я докопався до першого власника.

— Хто?

Влад назвав прізвище. Лев нічого не сказав.

— Ти почув?

— Так.

— Знаєш його?

— Ні.

Софія дивилася на нього.

— Хто? — тихо запитала вона.

Лев повторив прізвище. Софія зблідла.

— Що? — одразу запитав він.

Вона мовчала.

— Софіє, ти знаєш це прізвище?

— Я...

Вона притиснула пальці до скроні. Перед очима знову промайнуло.

Кабінет. Чоловік сидить навпроти. На столі — папка.

— Ви впевнені?

— Так.

— Софіє Іванівно, якщо ми це оприлюднимо, назад дороги не буде.

— Я знаю.

— Постраждають люди.

— Вони вже постраждали.

Чоловік закриває папку. На ній написане те саме прізвище.

Софія різко вдихнула.

— Я його бачила.

— Кого?

— Не знаю чоловіка. Прізвище.

— Де?

— На документах.

Лев закінчив розмову з Владом.

— Яких документах?

Софія повільно похитала головою.

— Не пам’ятаю.

А потім завмерла. Віддайте те, що взяли. Сумка. Документи. Оксана. Чоловік на паркінгу.

— Леве...

— Що?

— Можливо, він переслідував мене не через тебе.

Лев дивився на неї.

— А через те, що було в сумці.

Софія кивнула.

— Я думаю, там були документи.

— Які?

— Не знаю.

Вона замовкла. Потім дуже тихо додала:

— Але, здається, саме через них я того дня прийшла до Оксани.

У двері раптом постукали. Три короткі удари. Лев і Софія одночасно повернули голови.

— Це Влад? — прошепотіла вона.

Лев подивився на телефон. Жодного повідомлення. Підійшов до дверей.

— Хто?

— Я.

Влад. Лев відчинив. Влад зайшов усередину й одразу замкнув двері.

— Машину я не знайшов.

— Вона поїхала кілька хвилин тому, — сказав Лев.

— Знаю. Камери на сусідній вулиці її зафіксували. Далі — нічого.

Софія дивилася на нього.

— А номер?

— Підроблений.

Влад дістав телефон.

— Але я знайшов дещо інше.

Він відкрив фотографію.

— Це камера біля твого будинку. Учора.