Розділ 24 «Те, про що вона мовчала»

— Я хочу поговорити з Оксаною, — сказала Софія.

— Ні.

Вона повільно повернулася до Лева.

— Перепрошую?

— Не зараз.

— Ти щойно сказав мені «ні»?

Лев зрозумів помилку.

— Невдало сформулював.

— Дуже невдало.

— Софіє, вона брехала мені роками. Сьогодні я був у неї, і навіть тоді вона розповіла лише частину правди.

— Саме тому я хочу її побачити.

— А я не хочу, щоб ти залишалася з нею сама.

— Хто сказав, що сама?

Лев замовк.

— Поїдемо разом, — сказала Софія.

— Зараз?

Вона подивилася на годинник. Було вже пізно.

— Ні. Завтра.

— Добре.

— І говоритиму з нею я.

— Софіє...

— Леве.

— Добре.

Вона задоволено кивнула.

— Швидко вчишся.

— Колись у мене була хороша вчителька.

Софія ледь усміхнулася. А потім погляд упав на фотографію, залишену невідомим. Усмішка зникла.

— Ти думаєш, це все пов’язано?

— Що саме?

— Оксана. Чоловік. Аварія. Моя пам’ять.

— Думаю, так.

— А вагітність?

Лев не відповів одразу.

— Не знаю.

Софія сіла.

— Можливо, вона взагалі не мала стосунку до того, що сталося.

— Можливо.

— Просто ще одна річ, яку я втратила тієї ночі.

Лев опустив очі. Софія відчула, що сказала надто боляче.

— Пробач.

— Не треба.

— Тобі теж болить.

— Так.

Цього разу він не став заперечувати. Кілька секунд вони мовчали. Потім Софія тихо запитала:

— Ти хотів дітей?

Лев підняв на неї очі. Питання застало його зненацька.

— З тобою?

— Взагалі.

Він усміхнувся.

— Ти колись поставила мені те саме питання.

— І що ти відповів?

— Що спочатку хочу навчитися не вбивати кімнатні рослини.

Софія засміялася.

— Розумно.

— Ти сказала, що дітей, на щастя, поливають не так часто.

Вона засміялася ще сильніше. І раптом сміх обірвався. Перед очима промайнуло.

Лев лежить поруч. Ранкове сонце пробивається крізь штори. Софія малює пальцем щось на його плечі.

— А дівчинку?

— Що дівчинку?

— Хотів би?

— Хотів би.

— А хлопчика?

— Теж.

— Дуже принципова позиція.

Лев перехоплює її руку. Цілує пальці.

— Головне, щоб був твій ніс.

— Що не так із твоїм?

— Мій уже зайнятий.

— Дурень.

Він притягує її ближче.

— А ти?

— Що я?

— Хотіла б?

Софія мовчить. Потім усміхається.

— Колись.

— Софіє?

Вона розплющила очі. Цього разу не злякалася. Лише дивилася на Лева.

— Що?

— Ти знову щось згадала.

Вона кивнула.

— Нас.

Лев не запитував. Чекав.

— Ми говорили про дітей.

Він завмер.

— Я пам’ятаю.

Софія усміхнулася крізь раптові сльози.

— Ти хотів мій ніс.

Лев тихо засміявся.

— Господи...

— Значить, правда?

— Правда.

Вона витерла щоку.

— Дивно. Я не пам’ятаю років свого життя, а мозок вирішив повернути мені саме твій дурний жарт.

— Він був хорошим.

— Ні.

— Ти сміялася.

— Очевидно, я була закохана й мала поганий смак.

Лев дивився на неї.

— Дуже.

Софія усміхнулася. Їхні погляди зустрілися. Тиша цього разу була іншою. Не страшною. Не незручною. Лев стояв зовсім близько. Софія раптом усвідомила, що досі тримає його за руку. Могла відпустити. Не відпустила. Він теж не рухався.

— Ти завжди був таким обережним? — тихо запитала вона.

— З тобою? Ні.

— А зараз?

— Зараз ти мене не пам’ятаєш.

— Частково пам’ятаю.

— Цього недостатньо.

Софія подивилася на нього уважніше.

— Для чого?

Лев ледь усміхнувся.

— Не провокуй мене.

— Я просто запитала.

— Оце якраз я добре пам’ятаю. Ти завжди «просто запитувала».

Софія відчула, як усміхається.

— І що було потім?

— Зазвичай проблеми.

— Які?

Лев нахилився трохи ближче.

— Софіє.

Вона не відступила. Навпаки. Лише кілька сантиметрів. І вона раптом знала, якими будуть його губи. Не згадала. Знала. Від цього стало ще страшніше. Лев теж це відчув. Його погляд на мить опустився до її вуст. А потім він відступив. Софія кліпнула.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Чому?

— Бо якщо я тебе зараз поцілую, для мене це буде продовження історії, яка ніколи не закінчувалася.

Він подивився їй у вічі.

— А для тебе це може бути перший поцілунок із майже незнайомим чоловіком.

Софія нічого не відповіла. Чомусь саме ця стриманість зворушила її більше, ніж якби він її поцілував. Лев узяв куртку.

— Куди ти?

— Додому.

Софія подивилася на фотографію на столі. Потім на двері.

— Ні.

Лев зупинився.

— Що?

— Мені сьогодні погрожували. Хтось знає, де я живу. Пів години тому під дверима залишили фотографію.

Вона схрестила руки.

— А тепер чоловік, який урочисто заявив лікарю, що мене більше не залишить, збирається додому?

Лев здивовано подивився на неї.

— Звідки ти знаєш, що я це сказав?

Софія завмерла.

— Що?

— Я справді сказав лікарю, що не залишу тебе саму.

— Я...

Вона нахмурилася.

— Не знаю.

Лев повільно поклав куртку назад. Вони обоє мовчали. Софія першою відвела погляд.

— Дивно.

— Дуже.

— Тоді залишишся?

— Залишуся.

— На дивані.

Лев усміхнувся.

— Навіть не сумнівався.

Софія пішла до спальні. Біля дверей зупинилася.

— Леве?

— Так?

— Завтра ми їдемо до Оксани.

— Так.

— І цього разу вона розповість усе.

Лев подивився на білий конверт.

— Сподіваюся.