Розділ 23 «Це не була випадковість»

— Це не була випадковість.

Лев дивився на Софію.

— Ти впевнена?

— Ні.

Вона нервово засміялася.

— Я взагалі вже ненавиджу це слово.

— Яке?

— «Впевнена». У моєму житті останнім часом немає нічого, у чому я впевнена.

Лев підійшов ближче.

— Тоді просто розкажи, що бачила.

Софія заплющила очі.

— Я була за кермом. Ішов дощ. Телефон дзвонив.

— Хто?

Вона подивилася на нього.

— Ти.

Лев завмер.

— Я телефонував тобі того вечора.

— Скільки разів?

— Багато.

— Чому?

— Бо ти обіцяла повернутися.

Софія опустила очі.

— Я не відповіла?

— Жодного разу.

Вона знову спробувала повернутися до спогаду. Дощ. Дорога. Світло фар.

— Машина була позаду.

— Від самого початку?

— Не знаю.

— Ти бачила водія?

— Ні.

Лев не квапив. Софія пройшлася кімнатою.

— Але я боялася.

— Машини?

— Ні...

Вона зупинилася.

— Ще до неї.

— Після розмови з Оксаною?

Софія кивнула.

— Мабуть.

Лев дістав телефон.

— Давай спробуємо відновити той день.

— Як?

— По годинах.

Софія сіла поруч.

— Добре, математик схвалює.

— Я пам’ятаю ранок, — почав Лев. — Коли прокинувся, тебе вже не було.

— І записка.

— Так.

— Що саме я написала?

Лев замислився.

— «Мені треба дещо з’ясувати. Не сердься. Увечері все розповім».

— І все?

Лев помовчав.

— Ні.

— Що ще?

Він подивився на неї.

— «Люблю тебе».

Софія опустила очі. Два прості слова. Але від них знову з’явилося це дивне відчуття. Наче хтось розповідав їй про неї саму.

— Записка залишилася?

— Так.

Софія різко підняла голову.

— У тебе?

— У мене.

— Ти зберіг записку стільки років?

— Я багато чого зберіг.

Вона подивилася на нього.

— Фотографію.

— Так.

— Підвіску.

— Так.

— Записку.

— Так.

— Ще щось?

Лев усміхнувся.

— Черешню не зберіг.

Софія не втрималася й засміялася.

— Дурень.

Лев завмер. Софія теж. Вона не знала, чому сказала це саме так. Так природно. Так знайомо.

— Що? — запитала вона.

— Ти часто мене так називала.

— Значить, заслужив.

— Найчастіше — так.

Їхні погляди зустрілися. Цього разу ніхто не відвів очей одразу. Софія вперше могла роздивитися його зовсім близько. Світлі очі. Маленька зморшка між бровами. Ледь помітна щетина. І губи. Вона швидко перевела погляд. Надто пізно. Лев помітив.

— Що?

— Нічого.

— Софіє.

— Не починай.

— Я навіть нічого не сказав.

— Але подумав.

— А ти вже й думки мої пам’ятаєш?

— На щастя, ні.

Він усміхнувся. Софія відчула, як червоніють щоки.

— Повертаємося до сімнадцятого липня.

— Повертаємося.

Лев узяв аркуш.

— Вранці ти пішла від мене. Потім, як тепер знаємо, була в Оксани.

— А далі?

— Не знаю.

— Коли сталася аварія?

— Близько десятої вечора.

Софія нахмурилася.

— Тобто між розмовою з Оксаною й аварією є кілька годин.

— Так.

— Де я була?

Лев похитав головою.

— Ніхто не знає.

Софія взяла ручку й написала: Ранок — Лев. Нижче: Оксана. Потім залишила порожнє місце. І: 22:00 — аварія. Вона постукала ручкою по порожньому проміжку.

— Ось тут щось є.

— Що?

— Не знаю. Але якщо я після Оксани просто їхала додому, навіщо мені було кілька годин?

Лев задумався.

— Можливо, ти з кимось зустрічалася.

— З тим чоловіком?

— Можливо.

Софія завмерла.

— Чекай.

— Що?

— Оксана сказала тобі, що бачила чоловіка біля мене перед аварією?

— Так.

— Де?

Лев насупився.

— Біля її будинку.

— Тобто він уже був там.

Вони переглянулися.

— Він міг чекати на тебе, — сказав Лев.

Софія повільно кивнула. І раптом схопилася за скроню.

— Софіє?

— Тихо.

Лев замовк. Щось поверталося.

Паркінг. Спека після дощу. Софія швидко йде до машини.

— Софіє!

Чоловічий голос. Вона не обертається. Кроки позаду. Швидші.

— Зачекайте.

Рука хапає її за лікоть. Софія різко виривається.

— Не торкайтеся мене!

Чоловік стоїть зовсім близько. Темне волосся. Темні окуляри. Вона не бачить очей.

— Ви не розумієте, у що втрутилися.

— Відійдіть.

— Просто віддайте те, що взяли.

Софія стискає сумку.

— Я нічого вам не віддам.

— Тоді хоча б не їдьте до Лева.

— Це погроза?

Чоловік усміхається.

— Порада.

— Софіє!

Вона розплющила очі. Лев стояв перед нею. Цього разу вона сама схопила його за руку.

— Я бачила його.

— Кого?

— Чоловіка.

— Того, що був біля машини?

— Так.

— Ти пам’ятаєш обличчя?

— Ні. На ньому були окуляри.

— Що він хотів?

Софія важко дихала.

— Щось, що було в мене.

— Що?

— Не знаю.

— Він сказав?

— «Віддайте те, що взяли».

Лев насупився.

— Ти щось забрала в Оксани?

Софія похитала головою.

— Я не пам’ятаю.

Вона подивилася на аркуш. Потім раптом завмерла.

— Сумка.

— Що?

— У спогаді я тримала сумку.

— І?

Софія підняла на нього очі.

— Де мої речі після аварії?

Лев не відповів. Бо сам щойно подумав про це. Телефон. Документи. Одяг. Сумка. Якщо Софію привезли до лікарні, усе це мало залишитися десь.

— У лікарні їх не було, — тихо сказав Лев.