Розділ 22 «Оксана.. Ім’я, яке вона згадала»

— Оксана? — повторив Лев.

Софія повільно кивнула.

— Так.

— Ти впевнена?

— Я не знаю, у чому я взагалі зараз можу бути впевнена.

Вона відійшла від столу.

— Але це ім’я просто... з’явилося.

Лев мовчав.

— Розкажи мені про неї.

— Зараз?

— Саме зараз.

— Софіє, можливо, не варто змушувати себе згадувати все одразу.

Вона різко повернулася до нього.

— Не вирішуй за мене.

Лев завмер.

— Добре.

— Пробач.

— Не треба.

Софія потерла скроні.

— Просто всі навколо щось знають. Ти. Влад. Твоя сестра. Якийсь лікар. Чоловік, який мені телефонує. Навіть вуличний музикант знав про моє життя більше, ніж я.

Вона гірко всміхнулася.

— А я в цій історії, здається, єдина, кому нічого не сказали.

Лев опустив очі.

— Ти маєш право злитися.

— Я не злюся.

Пауза.

— Добре. Злюся.

Лев ледь усміхнувся.

— Оце вже більше схоже на тебе.

— Не починай.

— Мовчу.

Софія сіла.

— Розповідай.

Лев сів навпроти.

— Оксана — моя старша сестра.

— Я її бачила.

— Коли?

— Кілька днів тому. На вулиці.

Лев напружився.

— Вона говорила з тобою?

— Ми випадково зіткнулися біля книгарні. Принаймні тоді я думала, що випадково.

— Що вона сказала?

— Запитала, чи ми раніше не зустрічалися.

Лев тихо вилаявся.

— Що?

— Нічого.

— Леве.

— Вона знала, хто ти.

Софія відчула, як усередині піднімається холод.

— Тобто вона стояла переді мною і вдавала, що бачить мене вперше?

— Схоже на те.

— Навіщо?

— Я ще не знаю.

— А що ти знаєш?

Лев подивився на неї. Цього разу вирішив не приховувати.

— Вона не хотіла, щоб ми були разом.

— Чому?

— Каже, що боялася мене втратити.

Софія насупилася.

— Через жінку?

— Ми з Оксаною залишилися дуже близькими після смерті батьків. Можливо, занадто.

— І вона мене не любила.

— Це м’яко сказано.

Софія на кілька секунд замислилася.

— Я її теж не любила?

Лев не стримав усмішки.

— Ти дуже старалася бути вихованою.

— Це не відповідь.

— Ні. Не любила.

— Слава Богу.

— Чому?

— Бо було б образливо дізнатися, що я колись мала настільки поганий смак у людях.

Лев засміявся. Софія теж усміхнулася. А потім її обличчя раптом змінилося.

— Чекай.

— Що?

Вона дивилася кудись повз нього.

— Я щось пам’ятаю.

Лев одразу замовк.

— Не говори.

Він кивнув. Софія заплющила очі.

Кухня. Відчинене вікно. Спекотно. На столі стоять дві чашки. Оксана навпроти. Молодша. Зла.

— Ти йому не скажеш.

— Це не тобі вирішувати.

— Ти не розумієш, що робиш.

— Чудово розумію.

Софія підводиться. Оксана теж.

— Якщо скажеш йому — зруйнуєш усе.

— Ні, Оксано.

Софія кладе руку на живіт. Зовсім несвідомо.

— Я якраз збираюся сказати йому те, що змінить усе.

Софія розплющила очі. Лев стояв нерухомо.

— Що ти бачила?

Вона не відповіла. Її долоня сама опустилася на живіт. І цей рух Лев помітив. Його обличчя змінилося.

— Софіє...

— Я була в неї.

— Сімнадцятого липня?

— Не знаю. Мабуть.

— Про що ви говорили?

Софія похитала головою.

— Я хотіла тобі щось сказати.

Лев відвів погляд. Тепер він знав що. А вона — ще ні. Софія помітила.

— Ти щось знаєш.

— Так.

— Що?

Лев мовчав.

— Леве.

— Софіє...

— Не роби цього.

— Чого?

— Не дивись на мене так, ніби зараз вирішуєш, скільки правди я витримаю.

Він підняв на неї очі. Вона мала рацію.

— Лікар розповів мені ще дещо.

Софія чекала. Леву раптом стало важко вимовляти слова.

— Коли тебе привезли після аварії, зробили обстеження.

Він зупинився. Софія зблідла. Наче ще не знала. Але вже відчула.

— І?

Лев повільно сів поруч. Не торкнувся її. Просто був близько.

— Ти була вагітна.

Тиша. Софія не ворухнулася.

— Що?

— Термін був дуже малий.

Вона дивилася на нього.

— Від...

Не договорила. Лев зрозумів.

— Так.

Софія відвернулася. Кілька секунд. Потім хвилина.

— Я втратила дитину?

Лев ковтнув.

— Так.

Софія заплющила очі. Дивне відчуття. Вона щойно дізналася про втрату, якої не пам’ятала. Про маленьке життя, якого не могла згадати. І все одно заболіла порожнеча.

— Я знала про вагітність?

— Так.

— Звідки ти знаєш?

— Лікар сказав. І Влад знав, що того дня ти збиралася розповісти мені щось важливе.

Софія опустила голову.

— Тобто ти не знав?

— Ні.

— Ніколи?

— До вчора — ні.

Вона подивилася на нього. І лише тепер побачила, що йому теж боляче.

— Леве...

— Все добре.

— Не бреши.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Це ти мені колись так казала.

Софія простягнула руку. Зупинилася. А потім усе-таки накрила його долоню своєю. Лев не поворухнувся. Наче боявся злякати навіть цей дотик.

— Мені шкода, — сказала вона.

— Тобі немає за що просити пробачення.

— Я не прошу пробачення.

Софія стиснула його руку.

— Мені шкода, що ти дізнався про це через стільки років.

Лев подивився на їхні руки.

— А мені шкода, що ти пережила це сама.

Софія хотіла відповісти. Але раптом перед очима промайнуло ще щось. Дорога. Дощ. Фари. Вона за кермом. Сльози заважають бачити. Телефон лежить на сусідньому сидінні. На екрані — Лев. Вхідний дзвінок. Вона тягнеться до телефона. А в дзеркалі заднього виду — чорний автомобіль. Занадто близько. Софія різко висмикнула руку.