Розділ 21 «Не відкривай»

Лев ще кілька секунд дивився на напис. «Вона не повинна згадати». Софія стояла за його спиною.

— Леве.

Він обернувся.

— Що?

— Зачини двері.

Тільки тепер він помітив, що вона зблідла. Лев швидко оглянув коридор ще раз. Нікого. Зачинив двері й повернув замок.

— Ти когось бачила сьогодні біля будинку?

— Ні.

— Дивні машини? Людей?

Софія похитала головою.

— Я не звертала уваги.

Лев поклав конверт на стіл.

— Не торкайся.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Там може бути просто папір.

— А може й не просто.

Софія схрестила руки.

— Чудово. Ще вчора найбільшою проблемою мого життя були студенти, які вважають, що якщо поміняти місцями два речення в чужій роботі, то це вже авторський текст.

Лев мимоволі усміхнувся.

— Ти завжди так робила.

— Як?

— Жартувала, коли боялася.

Софія замовкла.

— Знову?

— Що?

— Ще одна річ, яку ти про мене знаєш, а я — ні.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Вибач.

— Не вибачайся.

Вона подивилася на нього.

— Просто це дивно.

— Знаю.

— Ні, не знаєш.

Софія підійшла ближче.

— Ти дивишся на мене і бачиш людину, яку знав роками. А я дивлюся на тебе...

Вона замовкла.

— І що бачиш?

Софія чесно відповіла:

— Незнайомця, за яким чомусь сумую.

Лев відвів погляд. Це було, мабуть, найболючіше й водночас найкраще, що він чув за останні роки. Софія першою повернулася до конверта.

— Відкриємо?

— Я відкрию.

— Леве...

— Софіє.

Вона підняла брови.

— О, цей тон мені вже не подобається.

— А раніше подобався?

— Не знаю. Я тебе не пам’ятаю.

Лев похитав головою.

— Це нечесний аргумент.

— Зате універсальний.

На мить між ними знову з’явилося щось легке. Майже знайоме. А потім Лев розірвав край конверта. Усередині була фотографія. Він витягнув її. І завмер.

— Що там?

Лев не відповів. Софія підійшла ближче. На фотографії була вона. Біля університету. Знята здалеку. Сьогодні. Софія відчула, як по спині пробіг холод.

— Це...

— Сьогоднішнє фото.

Вона перевернула його. На звороті був напис: «Наступного разу він не встигне». Софія мовчала. Лев поклав фотографію на стіл.

— Ти сьогодні казала, що тобі телефонували.

— Так.

— Що саме сказали?

Вона повторила. Майже дослівно. Коли дійшла до слів «цього разу Лев може не встигнути вас урятувати», він різко підняв голову.

— Саме так?

— Так.

— «Не встигнути»?

— Так.

Лев повільно сів.

— Що?

— Це вже вдруге.

— Що вдруге?

— Вони говорять так, ніби я вже колись тебе рятував.

Софія подивилася на нього.

— А ти рятував?

— Я не знаю.

— Як це?

— Того дня мене біля тебе не було.

— Ти впевнений?

Лев хотів відповісти. І не зміг. Бо раптом згадав слова лікаря. Софія після аварії називала його ім’я. Хтось цікавився, що вона пам’ятає. Потім її перевезли. А вже після цього зникла пам’ять.

— Леве?

Він підвів очі.

— Нам треба розібратися з датами.

— Якими?

Лев дістав телефон.

— Усім, що сталося сімнадцятого липня. По годинах.

Софія сіла навпроти.

— Добре.

— Що останнє ти пам’ятаєш перед тим періодом, який зник?

— Я не знаю.

— Спробуй.

Вона заплющила очі.

— Літо.

— Це вже щось.

— Дуже допомогла.

— Софіє.

— Добре.

Вона зосередилася. Кілька секунд нічого. Потім:

— Черешня.

Лев завмер.

— Що?

— Не знаю. Чомусь подумала про черешню.

Він дивився на неї.

— Що?

— Шістнадцятого липня ми купили черешню.

Софія розплющила очі.

— Ми?

— Так.

— Де?

Лев усміхнувся.

— Ти змусила мене зупинитися біля дороги, бо сказала, що жінка продає «найчеснішу черешню у світі».

Софія засміялася.

— Це звучить як я.

— Саме тому я й зупинився.

— І що далі?

— Ми поїхали до мене.

Софія чекала. Лев раптом замовк.

— Що?

— Нічого.

— Ти зараз щось не договорив.

— Неважливо.

— Леве.

Він усміхнувся.

— Ми їли черешню.

— І?

— Софіє...

— І?

— Ти сама сказала, що хочеш знати правду.

Вона примружилася.

— Так.

— Усю?

— Усю.

Лев трохи нахилився до неї.

— Черешня до ранку так і залишилася майже цілою.

Софія кілька секунд дивилася на нього. А потім зрозуміла.

— Господи.

Лев засміявся.

— Ти хотіла правду.

— Не таку детальну.

— Я навіть не починав детально.

— І не треба.

Вона сховала обличчя в долонях. Але теж сміялася. На кілька секунд зникли аварія, погрози, фотографія на столі. Залишилися тільки вони. І щось між ними, чого пам’ять Софії не змогла стерти до кінця. Потім вона опустила руки.

— Значить, шістнадцятого ми були разом.

— Так.

— А сімнадцятого?

Усмішка Лева згасла.

— Вранці тебе вже не було.

— Куди я пішла?

— Ти залишила записку.

— Що там було?

— Що тобі потрібно дещо з’ясувати. І що ввечері ми поговоримо.

Софія завмерла.

— Ввечері?

— Так.

— Але я не прийшла.

— Ні.

Лев подивився на неї.

— Я чекав тебе всю ніч.

Софія опустила очі. І раптом щось промайнуло. Не картинка. Голос. Жіночий. Різкий. «Якщо скажеш йому — зруйнуєш усе». Софія схопилася за край столу.

— Софіє?

Лев миттєво опинився поруч.

— Не торкайся мене.

Він зупинився.