Розділ 20 «Уперше вдруге»

Лев прочитав її відповідь.

«Так. Треба.»

Усього два слова. А він дивився на них довше, ніж на документ із неіснуючою клінікою.

— Мені треба їхати, — сказав він.

Володимир Петрович кивнув.

— Заберіть копію.

Лев склав документ і поклав у внутрішню кишеню куртки. Уже біля дверей зупинився.

— Ви пам’ятаєте адресу того будинку?

— Вона є в документі.

— А чоловік?

Лікар похитав головою.

— Імені не знаю.

— Але впізнали б?

— Думаю, так.

Лев кивнув. Цього поки було достатньо.

— Дякую.

— Леве.

Він обернувся.

— Будьте обережні. Якщо хтось стільки років приховував те, що сталося із Софією, навряд чи він зрадіє, що ви почали ставити запитання.

— Уже не зрадів.

— Що?

Лев дістав телефон.

— Їй щойно погрожували.

Обличчя лікаря змінилося.

— Тоді не залишайте її саму.

Лев уже відчиняв двері.

— Не залишу.

***

Софія стояла перед дзеркалом. Потім сама собі розсміялася.

— Серйозно?

Вона щойно втретє поправила волосся. Наче збиралася на побачення. Хоча це точно не було побаченням. Це була зустріч із чоловіком, якого вона колись кохала. Чоловіком, який досі кохав її. Чоловіком, якого вона забула.

— Чудово, Софіє. Абсолютно нормальний четвер.

Телефон завібрував. Лев: «Я буду приблизно за дві години. Де тобі буде зручно?»

Вона хотіла запропонувати кав’ярню. Людне місце. Безпечне. Правильне. Але після дзвінка невідомого чоловіка їй раптом зовсім не хотілося виходити самій.

«Можете приїхати до мене.»

Відправила. За секунду пошкодувала.

— Молодець.

Вона подивилася на себе в дзеркало.

— Незнайомих чоловіків додому тепер запрошуємо.

Телефон знову завібрував.

«Ти впевнена?»

Софія мимоволі усміхнулася. Принаймні один із них двох сьогодні думав головою.

«Ні. Але приїжджайте.»

Відповідь:

«Добре.»

І ще одне повідомлення.

«І замкни двері.»

Усмішка зникла.

За дві години Софія вже ненавиділа власний годинник. Він ішов надто повільно. Вона перевірила роботи. Не запам’ятала жодної. Заварила чай. Забула про нього. Вилила холодний. Знову заварила. Потім вирішила, що чай — це вже нервовий тик. Рівно о дев’ятій пролунав дзвінок у домофон. Софія завмерла. Серце вдарилося об ребра так сильно, ніби саме знало, хто стоїть унизу. Вона підійшла до домофона.

— Так?

Коротка тиша. А потім чоловічий голос:

— Софіє... це я.

Вона заплющила очі. Голос. Той самий. Із уривків. Із гір. Із снів. «Не бійся. Я поруч». Софія натиснула кнопку. За кілька хвилин у двері постукали. Не подзвонили. Саме постукали. Три рази. Софія поклала долоню на ручку. Відчинила. І побачила його. Не на старій фотографії. Не у спогаді. Не уві сні. Перед нею стояв Лев. Світле волосся. Світлі очі. Трохи втомлене обличчя. Він теж мовчав. Просто дивився на неї. Так, ніби всі ці роки готувався до цієї миті, а тепер не знав, що робити.

— Привіт, — першою сказала Софія.

Лев ледь усміхнувся.

— Привіт.

І від цього простого слова її раптом пронизало дивне тепло. Софія мимоволі торкнулася дверей, щоб втриматися. Лев одразу це помітив.

— Тобі погано?

— Ні.

Вона подивилася на нього уважніше.

— Просто ваш голос...

Лев завмер.

— Що з ним?

— Я його пам’ятаю.

Він нічого не сказав. Але Софія побачила, як змінився його погляд.

— Заходьте.

Лев переступив поріг. Софія зачинила двері. Кілька секунд вони стояли навпроти одне одного. Незнайомі. І водночас — зовсім ні. Лев повільно дістав щось із кишені. Розкрив долоню. На ній лежав тонкий срібний ланцюжок. Маленька гірська вершина блиснула у світлі передпокою. Софія перестала усміхатися.

— Це...

— Твоя.

Вона простягнула руку. Але щойно пальці торкнулися холодного металу, світ навколо зник.

Лев стоїть позаду. Його пальці торкаються її шиї.

— Не підглядай.

— Я не підглядаю.

— Ти завжди підглядаєш.

— Наклеп.

Він сміється. Застібає ланцюжок. Софія повертається до нього.

— Гарно?

Лев дивиться не на підвіску. На неї.

— Дуже.

— Я про подарунок.

— А я ні.

Вона сміється. Тягне його за комір до себе. Його губи зовсім близько. Ще мить ….

Софія різко відсмикнула руку. Дихання збилося. Лев не рухався. Не торкався її. Лише тихо запитав:

— Що ти побачила?

Софія підняла на нього очі. Щоки горіли.

— Вас.

Пауза.

— Тебе.

Це «тебе» прозвучало між ними зовсім інакше. Лев опустив погляд. Наче боявся показати, наскільки багато для нього означало одне займенникове слово. Софія стиснула підвіску в долоні.

— Ми...

Вона зніяковіла.

— Ми були дуже близькі?

Лев подивився на неї.

— Так.

— Наскільки?

У його очах майнула усмішка.

— Софіє...

— Що?

— Ти справді хочеш, щоб я відповів?

Вона зрозуміла.

— О Боже.

Лев тихо засміявся. І Софія завмерла. Цей сміх вона теж знала.

— Не смійся.

— Я не сміюся.

— Смієшся.

— Трохи.

І вперше відтоді, як усе почалося, Софія не відчула страху від того, що щось пригадала. Навпаки. Їй захотілося згадати ще. Але Лев раптом став серйозним.

— Софіє, перш ніж ми говоритимемо про нас, я повинен розповісти тобі дещо про сімнадцяте липня.

Вона подивилася на нього.

— Про аварію?

Лев кивнув.

— І не тільки.

Він дістав із кишені складений документ.

— Сьогодні я знайшов лікаря, який був із тобою тієї ночі.

Софія повільно взяла папір.

— І що він сказав?

Лев не встиг відповісти. За дверима щось тихо клацнуло. Обидва завмерли. Лев приклав палець до губ. Підійшов до дверей. Подивився у вічко. Коридор був порожній. Відчинив. На підлозі лежав білий конверт. Без марки. Без імені. Лев підняв його.