Розділ 19 «Відповідь»

Лев дивився на повідомлення.

«Хто ви для мене, Леве?»

Питання, на яке колись відповів би не замислюючись. Тепер кожне слово здавалося небезпечним. Він набрав: «Ми кохали одне одного». Не надіслав. Стер. «Я був твоїм нареченим». Знову стер. Надто багато. Надто різко. Після всього, що він щойно дізнався, Лев не мав права одним повідомленням перевернути її життя. Телефон завібрував. Софія написала знову.

«Ви ще тут?»

Лев мимоволі усміхнувся. Навіть тепер вона була такою самою. Не любила чекати. Він написав:

«Так.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Тоді не мовчіть.»

Лев провів рукою по волоссю.

— Що ж мені тобі сказати, Софіє...

— Правду, — несподівано промовив лікар.

Лев підняв голову.

— Вона має право знати.

— Я навіть сам її ще не знаю.

— Тоді скажіть ту частину, яку знаєте.

Лев знову подивився на екран. І написав:

«Я був людиною, яку ти кохала.»

Цього разу надіслав. Повідомлення було прочитане майже одразу. Софія довго не відповідала. Хвилина. Друга. Третя. Лев уже почав думати, що зробив помилку. А потім:

«А ви?»              

Він насупився.

«Що я?»

«Ви мене кохали?»

Лев заплющив очі. Тут відповідь була простою.

«Так.»

Подумав. І додав:

«І досі кохаю.»

Надіслав.

Софія сиділа на підлозі біля дивана. Телефон лежав у долонях. Вона прочитала останнє речення вдруге. Потім утретє.

«І досі кохаю.»

— Господи...

Вона поклала телефон поруч. Підвелася. Пройшла до кухні. Повернулася. Знову взяла телефон. Ні. Це було неможливо. Людина не могла просто з’явитися з минулого і сказати, що досі її кохає. Особливо якщо вона сама не пам’ятає навіть першого поцілунку. Першого побачення. Його голосу. Нічого. Хоча... Софія торкнулася шиї. Підвіска. Вона пам’ятала його пальці. Тепло біля шиї. Його сміх. І фразу: «Щоб ти завжди пам’ятала, де початок». Їй стало моторошно від іронії цих слів. Вона забула. Саме його. Софія набрала:

«Чому я вас не пам’ятаю?»

Лев відповів не одразу.

«Я намагаюся це з’ясувати.»

Вона завмерла. Не: «Через аварію». Не: «Через травму». А: «Намагаюся з’ясувати». Софія швидко написала:

«Що це означає?»

Кілька секунд.

«Те, що я сьогодні дізнався: після аварії ти мене пам’ятала.»

Софія перестала дихати. Перечитала. Після аварії. Вона різко набрала:

«Якої аварії?»

Повідомлення було прочитане. Але відповіді не було.

— Леве...

Вона вперше вимовила його ім’я вголос. Дивне відчуття. Наче рот пам’ятав це слово краще, ніж мозок. Телефон задзвонив. Софія здригнулася. Незнайомий номер. Вона кілька секунд дивилася на екран. Потім відповіла.

— Алло?

Тиша.

— Алло?

Ніхто не говорив. Софія вже хотіла завершити виклик, коли почула чоловічий голос.

— Ви почали ставити забагато запитань, Софіє Іванівно.

Вона застигла.

— Хто це?

— Це неважливо.

— Якщо телефонуєте мені, то, мабуть, важливо.

Чоловік тихо засміявся.

— Ви зовсім не змінилися.

Софія стиснула телефон.

— Ми знайомі?

Пауза.

— Ближче, ніж вам здається.

— Хто ви?

— Людина, яка радить вам залишити минуле там, де воно є.

Софія підійшла до вікна. Вулиця внизу була майже порожня.

— А якщо я не хочу?

Мовчання. А потім:

— Тоді цього разу Лев може не встигнути вас урятувати.

Зв’язок обірвався. Софія ще кілька секунд тримала телефон біля вуха. А потім дуже повільно опустила його. На екрані чекало нове повідомлення від Лева.

«Софіє, нам треба зустрітися.»

Вона дивилася на ці слова. Після щойно почутого відповідь могла бути лише одна.

«Так. Треба.»