Розділ 18 «Чоловік без імені»

Лев поклав телефон на стіл екраном донизу. Не відповів. Поки що.

— Розкажіть про чоловіка, — сказав він.

Володимир Петрович подивився на нього так, ніби сподівався, що повідомлення змусить його піти. Не змусило.

— Він приїхав приблизно через сорок хвилин після того, як привезли Софію.

— Сам?

— Так.

— Назвався?

— Сказав, що він її родич.

— Ви йому повірили?

— Спочатку так. У таких ситуаціях не думаєш, що людина може брехати.

— А потім?

Лікар сів.

— Потім він почав ставити дивні запитання.

— Які?

— Чи Софія приходила до тями. Чи щось говорила. Кого називала.

Лев відчув, як усередині все похололо.

— Він питав про мене?

— Ні.

— Тоді звідки ви запам’ятали моє ім’я?

— Бо коли я сказав, що вона кілька разів повторила «Лев»...

Лікар замовк.

— Що?

— Він змінився.

— Як?

— До того був дуже спокійним. Навіть занадто. А почувши ваше ім’я, запитав: «Вона ще щось пам’ятає?»

Лев повільно підняв очі. Не сказала. Не говорила. Пам’ятає.

— Ви тоді не звернули на це уваги?

— Звернув.

— І?

— Я попросив його вийти.

— Він вийшов?

Володимир Петрович гірко всміхнувся.

— Так. А наступного ранку зникла частина записів.

Лев мовчав.

— Хто мав до них доступ?

— Багато людей.

— А цей чоловік?

— Офіційно — ні.

— Неофіційно?

Лікар подивився у вікно.

— У нього були зв’язки.

— Звідки ви знаєте?

— Бо наступного дня до мене прийшов головний лікар і дуже ввічливо пояснив, що деякі речі краще забути.

Лев відчув, як щелепи стиснулися.

— І ви забули.

Володимир Петрович подивився на нього.

— Ні.

Він підвівся. Вийшов із кухні. Лев чув, як у сусідній кімнаті відчинилася шафа. За хвилину лікар повернувся з невеликим конвертом. Поклав його на стіл.

— Саме тому я це залишив.

Лев подивився на конверт. Папір пожовк. На ньому не було ні підпису, ні дати.

— Що там?

— Копія одного документа.

Лев простягнув руку. Лікар накрив конверт долонею.

— Спочатку ви повинні дещо зрозуміти.

— Що?

— Я не знаю, хто цей чоловік. Не знаю, навіщо йому була потрібна Софія. І не знаю, що сталося після того, як її перевели.

— Але?

— Але знаю одне.

Володимир Петрович прибрав руку.

— Софію перевезли не через її стан.

Лев завмер.

— Тоді чому?

— Бо хтось цього вимагав.

Лев відкрив конверт. Усередині лежала копія медичного документа. Кілька рядків. Печатка. Підпис. Час переведення. І назва іншого медичного закладу. Лев прочитав її. Потім ще раз.

— Цієї клініки не існує.

— Тепер — ні.

— А тоді?

Лікар похитав головою.

— Теж не існувало.

Лев підняв на нього очі.

— Що?

— Я перевірив адресу через кілька днів.

Володимир Петрович зробив паузу.

— Там був приватний будинок.

У кімнаті стало тихо. Телефон Лева знову завібрував. Цього разу він одразу подивився. Софія. Ще одне повідомлення. Лев відкрив його.

«Дивне питання, але… у мене була підвіска у вигляді гірської вершини?»

Він зблід. Лікар помітив.

— Що тепер?

Лев не відповів. Перед очима була дерев’яна коробка вдома. І срібний ланцюжок, який роками лежав усередині.

«Ти так і не встигла його забрати...»

Лев різко підняв голову. Щось не сходилося. Якщо Софія пам’ятала підвіску на своїй шиї... але вона так і не встигла її забрати... тоді цей спогад був не з того дня, про який думав Лев. Або... Лев повільно перевів погляд на лікаря.

— Ви сказали, що після аварії вона кілька разів приходила до тями.

— Так.

— Вона говорила щось, крім мого імені?

Володимир Петрович зблід. І Лев одразу зрозумів. Говорила.

— Що вона сказала?

Лікар мовчав.

— Володимире Петровичу.

Чоловік повільно сів.

— Одну фразу.

— Яку?

Лікар подивився просто на нього.

— Вона сказала: «Не віддавайте йому мою дитину».

Те, про що він не знав

— Вона говорила щось, крім мого імені?

Володимир Петрович довго мовчав. Потім зняв окуляри й повільно протер скло краєм светра.

— Говорила.

Лев чекав.

— Вона просила вас знайти.

У нього перехопило подих.

— Мене?

— Кілька разів повторювала ваше ім’я. А потім сказала: «Скажіть Леву...»

Лікар замовк.

— Що?

— Не договорила. Знову втратила свідомість.

Лев відвернувся. Дивно. Усього два слова. Скажіть Леву... А він віддав би зараз усе, щоб дізнатися, якими мали бути наступні.

— А вагітність?

Володимир Петрович опустив очі.

— Термін був дуже малий.

Лев уже знав відповідь. Та все одно запитав:

— Дитину не вдалося врятувати?

— Ні.

Одне коротке слово. Без довгих пояснень. Без надії на інший варіант. Лев повільно сів. Він не знав, як сумувати за дитиною, про існування якої дізнався лише кілька годин тому. Не знав, чи має право називати її своєю. Не знав навіть, чи Софія сама встигла звикнути до думки, що всередині неї почалося нове життя.

— Вона знала?

— Про вагітність?

— Так.

Лікар кивнув.

— Знала.

Лев заплющив очі. Отже, Влад мав рацію. Того дня вона справді хотіла сказати йому щось важливе.

— Вона втратила дитину через аварію?

— Найімовірніше, так. Травми були серйозними.

Лев провів долонею по обличчю. І раптом одна думка змусила його підняти голову.

— Софія знає?

Лікар не зрозумів.

— Що?

— Вона зараз знає, що була вагітна?

Володимир Петрович мовчав. Цього було достатньо.

— Не знає...

— Я не можу сказати, що вона пам’ятає зараз.