Розділ 17 «Тієї ночі»

Дорога зайняла майже три години. Лев їхав мовчки. Радіо вимкнув ще на виїзді з міста. Телефон лежав поруч, екраном догори. Кілька разів телефонував Влад, але Лев не відповідав. Говорити не хотілося. У голові й без того було надто багато голосів. Оксана. Влад. І одне речення, яке не відпускало від учора: «Софія була вагітна». Лев міцніше стиснув кермо. Він не знав, що боліло більше. Те, що Софія не сказала йому. Чи те, що, можливо, просто не встигла. Навігатор повідомив, що до місця залишилося три хвилини. Лев звернув із центральної дороги. Будинок виявився невеликим. Старий двір. Низький паркан. Виноград, що майже повністю обплів альтанку. Він ще раз перевірив адресу. Правильно. Кілька секунд сидів у машині. Потім вийшов. Двері відчинив чоловік років шістдесяти. Сивий. Худорлявий. У домашньому светрі.

— Володимир Петрович?

Чоловік уважно подивився на нього.

— Так.

— Мене звати Лев.

Жодної реакції.

— Я хотів би поговорити з вами про одну вашу колишню пацієнтку.

— Я давно не працюю.

— Це було кілька років тому.

— Тим більше.

Він уже хотів зачинити двері.

— Софія.

Рука чоловіка завмерла. Лев це помітив.

— Софія Іванівна.

Лікар повільно підняв на нього очі.

— Хто ви?

— Людина, якій уже багато років брешуть про те, що сталося тієї ночі.

Кілька секунд вони мовчали. Потім чоловік відступив від дверей.

— Заходьте.

На кухні пахло м’ятою. Володимир Петрович поставив на стіл дві чашки, хоча Лев нічого не просив.

— Я не можу розголошувати інформацію про пацієнтів.

— Навіть через стільки років?

— Лікарська таємниця не має терміну придатності.

— А зниклі медичні записи теж належать до лікарської таємниці?

Чоловік завмер із чайником у руці. Лев зрозумів — влучив.

— Звідки ви про це знаєте?

— Значить, вони справді зникли.

Лікар поставив чайник.

— Молодий чоловіче...

— Мені не потрібна вся її історія хвороби.

Лев нахилився вперед.

— Я хочу знати, що сталося сімнадцятого липня.

Володимир Петрович довго дивився на нього.

— Ким ви були Софії?

Лев відповів не одразу.

— Я мав стати її чоловіком.

Щось змінилося в обличчі лікаря.

— Лев...

Тепер він вимовив його ім’я інакше. Ніби впізнав.

— Ви знали, хто я?

Чоловік опустив очі.

— Не вас.

Пауза.

— Ваше ім’я.

Лев відчув, як напружилося все тіло.

— Звідки?

— Вона називала його.

— Коли?

Лікар мовчав.

— Коли, Володимире Петровичу?

— Коли її привезли.

Лев перестав дихати.

— Вона була при свідомості?

— Частково. На кілька хвилин приходила до тями. Потім знову втрачала свідомість.

— І що вона говорила?

Лікар потер долонею чоло.

— У таких станах люди говорять уривками. Імена. Слова. Іноді речі, які неможливо зрозуміти.

— Що сказала Софія?

— Ваше ім’я.

Лев опустив погляд. Стільки років він думав, що в останні години перед тим, як зникнути з його життя, вона про нього навіть не згадувала.

— Ще щось?

Лікар не відповідав.

— Вона була вагітна?

Тиша. Цього разу Леву не потрібна була відповідь. Він побачив її в очах чоловіка.

— Була.

Лев заплющив очі. Одне слово. А відчуття було таке, ніби хтось остаточно підтвердив існування життя, про яке він не мав права навіть сумувати, бо не знав про нього.

— Який термін?

— Невеликий.

— Дитина...

Голос зрадив його. Він прокашлявся.

— Що сталося з дитиною?

Лікар подивився на нього.

— Я не можу вам цього сказати.

— Чому?

— Не можу.

— Вона втратила дитину?

Чоловік мовчав.

— Скажіть хоча б так чи ні.

— Леве...

— Я маю право знати.

— Можливо.

Лікар підвівся.

— Але не від мене.

Лев теж встав.

— Тоді від кого?

Володимир Петрович підійшов до вікна.

— Тієї ночі Софію привезли не саму.

Лев завмер.

— Що це означає?

— До лікарні майже одразу приїхав чоловік. Він не був родичем. Принаймні документів, які це підтверджували, я не бачив.

— Як його звали?

— Не знаю.

— Ви бачили його?

— Так.

— Запам’ятали?

Лікар повільно кивнув.

— Таке обличчя важко забути.

Лев зробив крок до нього.

— Опишіть його.

І саме в цю мить у кишені завібрував телефон. Один раз. Лев не звернув уваги.

— Володимире Петровичу...

Телефон завібрував знову. Лікар кивнув на нього.

— Можливо, важливе.

— Зараз для мене немає нічого важливішого.

Але екран уже засвітився. Лев машинально опустив погляд. Повідомлення із соціальної мережі. Від незнайомого профілю. Він уже хотів прибрати телефон. І побачив ім’я. Софія. Лев перестав чути все навколо. Відкрив повідомлення.

«Скажіть, будь ласка… ми колись були разом у Карпатах?»

Він перечитав його. Потім ще раз. Стільки років він уявляв їхню першу розмову. Думав, що скаже. Як подивиться на неї. Чи впізнає вона його. А тепер Софія сама його знайшла.

— Щось сталося? — запитав лікар.

Лев підняв очі.

— Вона написала.

— Хто?

Лев ледь чутно відповів:

— Софія.

Пальці вже торкнулися клавіатури. Він написав:

«Так.»

Зупинився. Стер. Написав знову:

«Так. І не один раз.»

Знову стер. Лев заплющив очі. А потім набрав лише:

«Так, Софіє. Були.»

Він не натиснув «надіслати». Ще ні. Бо перед ним сидів чоловік, який знав, що сталося з нею тієї ночі. І вперше Лев не знав, чого боявся більше: дізнатися правду — чи нарешті повернутися в її життя.