Розділ 16 «Ім’я, яке не відпускало»

Софія написала ім’я в пошуковому рядку. Лев. Подивилася. Стерла. Написала знову.

— Це вже смішно, — пробурмотіла вона.

Ім’я було надто коротким. Надто звичайним для пошуку. І водночас після зустрічі з музикантом воно не виходило з голови. Лев. Високий. Світловолосий. Чоловік, який колись приходив слухати ту саму мелодію. Чоловік із фотографії. Чоловік, якого вона не пам’ятала. Софія відклала телефон. За вікном уже сутеніло. На столі лежали студентські роботи, які вона збиралася перевірити ще годину тому. Перша була відкрита на задачі з ймовірності. Софія усміхнулася.

— Ну добре. Яка ймовірність того, що абсолютно незнайомий чоловік випадково опиниться на моїй старій фотографії, а потім його ім’я назве вуличний музикант?

Вона взяла червону ручку.

— Правильно. Майже нульова.

Поставила ручку назад. Працювати сьогодні все одно не вийде. Телефон лежав поруч. Софія знову взяла його. Цього разу ввела більше: Лев Карпати Похитала головою.

— Геній пошуку.

Результатів було стільки, що вона навіть засміялася. Туристичні сторінки. Готелі. Фотографії гір. Якийсь чоловік із левом на аватарці. Нічого. Софія вже хотіла закрити браузер, коли згадала слова музиканта: «Він часто приходив сюди». Отже, він жив тут. Або жив колись. Вона відкрила соціальні мережі. Написала ім’я. Десятки людей. Левів виявилося несподівано багато. Софія повільно перегортала фотографії. Не він. Не він. Не він. А як вона взагалі зрозуміє, що це він? На старій світлині чоловік був молодшим. Частину обличчя закривала тінь, та й сама фотографія давно втратила чіткість. Софія підвелася. Пішла до шафи. Дістала фотографію. Повернулася до столу й поклала її поруч із телефоном.

— Добре, незнайомцю. Давай знайомитися.

Вона знову почала гортати. Минуло хвилин двадцять. Потім тридцять. Софія вже майже здалася. І раптом палець зупинився. Чоловік на фотографії стояв спиною до камери. Гори. Рюкзак. Світле волосся. Обличчя майже не видно. Софія збільшила фото. Серце чомусь забилося швидше. Вона відкрила сторінку. Закритий профіль. Лише ім’я. Лев. Без прізвища. Без міста. Без жодної інформації.

— Ну звичайно.

Софія вже хотіла повернутися назад. Але побачила дату публікації. 17 липня. Вона завмерла. Фотографія була опублікована кілька років тому. Саме в той день. Софія відчула знайомий холод у пальцях. Під світлиною був лише короткий підпис: «Деякі дороги закінчуються там, де ти був певен, що вони тільки починаються». Вона перечитала його. Раз. Другий. Третій. Натиснула на фотографію ще раз. І тоді помітила дещо внизу кадру. Маленьку деталь, яку спочатку прийняла за камінь. Срібний блиск. Підвіска. Гірська вершина. Софія машинально торкнулася шиї. Перед очима раптом спалахнуло.

— Заплющ очі.

— Леве, я ненавиджу, коли ти так кажеш.

Чоловічий сміх. Теплі пальці торкаються її шиї. Щось холодне лягає на шкіру.

— Тепер можеш.

Софія опускає очі. Маленька срібна вершина лежить у неї на долоні.

— Це мені?

— Ні. Дівчині позаду тебе.

— Дуже смішно.

— Софіє...

Його голос стає тихішим.

— Щоб ти завжди пам’ятала, де ми почалися.

Телефон випав із її рук. Софія різко підвелася. Стілець відлетів назад. Вона притиснула долоню до грудей, намагаючись вдихнути. Цього разу це був не сон. Не дивне відчуття. Не кілька нечітких образів. Вона чула його голос. І вперше бачила його обличчя. Софія повільно підняла телефон. Сторінка все ще була відкрита. Внизу — одна кнопка. «Надіслати повідомлення». Вона довго дивилася на неї. Потім натиснула. Пальці зависли над клавіатурою. Що пишуть чоловікові, якого, можливо, колись кохали, а тепер не пам’ятають? «Привіт»? Безглуздо.

«Ми знайомі?»

Ще гірше. Софія набрала одне речення. Стерла. Набрала інше. Знову стерла. А потім написала:

«Скажіть, будь ласка… ми колись були разом у Карпатах?»

Вона ще могла передумати. Ще могла закрити сторінку. Покласти телефон. Повернутися до своїх студентських робіт і зробити вигляд, що нічого не відбувається. Але цього разу Софія не відступила. Натиснула: «Надіслати». Повідомлення зникло з екрана. І майже одразу під ним з’явилося: «Переглянуто».