Розділ 13 «Слід»

Наступного ранку Лев прийшов до офісу раніше, ніж зазвичай. Він майже не спав. Після розмови з Владом у голові залишилося лише одне питання: що насправді сталося із Софією? Він відкрив ноутбук, але працювати не поспішав. На екрані вже чекала папка зі старими файлами. Документи, фотографії, листування. Те, до чого він не повертався роками. Лев знайшов одну дату. 17 липня. Саме той день, який Софія не пам’ятала. Він відкрив перший файл. Нічого. Другий. Також нічого. А потім знайшов старий електронний лист. Від Оксани. Дата — 18 липня. Тема листа була короткою:

«Не шукай її.»

Лев завмер. Він відкрив повідомлення. Там було лише одне речення:

«Якщо ти справді її любиш — залиш усе як є.»

Лев перечитав його двічі. Потім утретє. Його пальці стиснулися на мишці.

— Що ти зробила, Оксано?.. — тихо сказав він.

Телефон завібрував. Влад. Лев одразу відповів.

— Я знайшов дещо.

— Що саме?

— Повідомлення від Оксани. Після того дня.

На іншому кінці запала тиша.

— Влад?

— Леве...

— Ти знав про нього?

Ще одна пауза.

— Ні.

Лев відкинувся на спинку крісла.

— Тоді тепер я знаю, з чого почати.

— І з чого?

Лев подивився на дату на екрані.

— З 17 липня.

А в цей самий момент в іншій частині міста Оксана отримала повідомлення:

«Він знайшов лист.»

Вона прочитала його. І вперше за багато років злякалася.

***

Лев не став чекати ранку. Після роботи він поїхав до старої квартири Оксани. Вона жила там уже кілька років, але Лев майже не бував у неї. Двері відчинилися не одразу.

— Леве?

Оксана завмерла, побачивши його на порозі.

— Нам треба поговорити.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— Про що?

Лев дістав телефон і показав їй повідомлення.

— Про сімнадцяте липня.

Обличчя Оксани змінилося. Зовсім трохи. Але Лев це помітив.

— Де ти знайшов це?

— У старому листуванні.

— Ти не мав його читати.

— Чому?

Оксана відвела погляд.

— Бо це вже минуле.

— Для тебе, можливо.

Він зробив крок ближче.

— Для Софії — ні. Вона досі живе наслідками того дня, навіть якщо не пам’ятає його.

Оксана мовчала.

— Що сталося сімнадцятого липня?

Вона заплющила очі.

— Ти справді хочеш це знати?

— Так.

— Тоді спочатку скажи мені одне.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Якщо ти дізнаєшся правду... ти все одно захочеш її повернути?

Лев навіть не задумався.

— Так.

Оксана гірко усміхнулася.

— Тоді тобі краще сісти.

Бо те, що сталося того дня, почалося не із Софії. А з мене.

Оксана довго мовчала. Потім відійшла від дверей.

— Заходь.

Лев пройшов у квартиру. Вона поставила чайник, але воду так і не налила.

— Сімнадцятого липня Софія дізналася дещо про тебе, — нарешті сказала Оксана.

Лев нахмурився.

— Що саме?

— Не про тебе. Про нас.

— Оксано, говори прямо.

Вона подивилася на нього.

— Того дня вона прийшла до мене.

Лев завмер.

— Навіщо?

— Хотіла поговорити.

— Про що?

Оксана опустила очі.

— Вона знала, що я намагалася вас розлучити.

Лев мовчав.

— Але це ще не все, — продовжила Оксана. — Софія знала, що я приховала від тебе одну річ.

— Яку?

Оксана повільно підняла голову.

— Те, що сталося з нею тієї ночі, було не випадковістю.

Лев відчув, як усередині все похололо.

— Ти хочеш сказати...

— Я не зробила їй боляче, якщо ти про це.

Вона зробила паузу.

— Але я знала, що станеться.

Лев дивився на сестру, не розуміючи, чи правильно почув.

— Знала?

Оксана кивнула.

— І нічого не зробила.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— Чому?

Оксана відвернулася до вікна.

— Бо тоді я думала, що так буде краще для всіх.

— Для кого?

Вона не відповіла. Лев підійшов ближче.

— Для Софії?

Оксана заплющила очі.

— Ні.

— Тоді для кого?

Вона нарешті подивилася на нього.

— Для тебе.

— Для мене? — перепитав Лев.

Оксана кивнула.

— Ти тоді був щасливий. А я боялася, що втрачала тебе.

— Тому ти вирішила забрати в мене Софію?

— Я хотіла лише, щоб вона поїхала.

Лев мовчав.

— Я сказала їй, що ти сам попросив її залишити тебе. Що в тебе інша жінка. Що ти більше не хочеш її бачити.

— Вона повірила?

— Спочатку — ні.

Оксана стиснула пальці.

— А потім сталася аварія.

Лев різко підняв голову.

— Яка аварія?

Оксана зблідла.

— Ти не знав?

— Що сталося із Софією?

Вона довго мовчала.

— Після нашої розмови вона поїхала від мене. Була дуже схвильована. Через кілька годин мені зателефонували з лікарні.

Лев відчув, як земля ніби зникла з-під ніг.

— І ти мовчала всі ці роки?

— Я злякалася.

— Чого?

Оксана подивилася йому в очі.

— Що коли вона прокинеться і все згадає... вона розповість, хто був винен у тому, що сталося.

Лев повільно сів.

— Оксано...

— Я не знала, що вона втратить пам’ять.

У кімнаті запала тиша. А потім Оксана сказала те, чого Лев зовсім не очікував:

— Але аварію спричинила не я.