Розділ 12 «Не лише за пам’ять»

Лев дивився на монітор комп’ютера вже хвилин п’ять. На екрані була відкрита презентація, яку потрібно було закінчити ще вчора. Колеги щось обговорювали за скляною перегородкою. Хтось сміявся. Хтось поспіхом допивав уже холодну каву. Офіс жив своїм звичним життям. Лише Лев сьогодні був ніби не тут.

— Леве.

Він підняв голову. Біля столу стояв Андрій — його колега.

— Ти взагалі нас чуєш?

— Що?

— Саме про це я й кажу.

Андрій поклав теку на стіл.

— Ми вже десять хвилин обговорюємо проєкт.

Ти дивишся в екран так, ніби зараз знайдеш відповіді на всі питання світу. Лев усміхнувся.

— Було б непогано.

— Усе нормально?

— Так.

— Брешеш.

Лев лише похитав головою.

— Не хочу про це говорити.

Андрій не став наполягати.

— Добре. Але якщо передумаєш — кава за мною.

— Домовилися.

Колега пішов. Лев знову подивився на екран. Не пам’ятав, що саме зараз робив. Телефон тихо завібрував. Влад. Одне коротке повідомлення.

«Потрібно поговорити.»

Лев навіть не дочекався кінця робочого дня. Він швидко закрив ноутбук.

— Уже йдеш? — здивувалася секретарка.

— Так. Є термінова справа.

— Добре. До завтра.

Вийшовши з офісу, він глибоко вдихнув прохолодне повітря. Осінній вітер розганяв жовте листя тротуаром. Телефон знову задзвонив. Цього разу Влад телефонував.

— Привіт.

— Привіт.

Кілька секунд вони мовчали.

— Як вона? — першим запитав Лев.

— Поки що тримається.

— Налякана?

— Так.

— Через мене?

— Ні.

Влад зітхнув.

— Через те, що вона відчуває: щось не так. Але не розуміє що.

Лев заплющив очі. Саме цього він і боявся.

— Я хочу її побачити.

На тому кінці запанувала тиша.

— Не можна.

— Влад...

— Послухай мене.

Твоя поява зараз усе зруйнує.

— Чому?

— Бо вона не пам’ятає тебе.

— То нехай познайомиться зі мною ще раз.

— Все не так просто.

Влад говорив спокійно, але Лев чув напруження в кожному слові.

— Якщо вона побачить тебе зараз, вона почне шукати відповіді занадто швидко.

— І що в цьому поганого?

Влад не відповів одразу. Потім тихо сказав:

— Бо є люди, які зроблять усе, щоб цього не сталося.

Лев стиснув телефон.

— Вона?

— Так.

Лев зрозумів без пояснень. Він навіть не вимовив її ім’я.

— Ти досі думаєш, що це Оксана?

— Я не думаю.

Я майже впевнений. Запала довга тиша. Лев опустив голову.

— Вона ж моя сестра...

— Я знаю.

— І я досі не можу зрозуміти — навіщо.

Влад сумно всміхнувся.

— От саме це нам і треба з’ясувати.

Після розмови Лев довго сидів нерухомо. Потім підвівся. Підійшов до старої шафи. Висунув нижню шухляду. Під стосом документів лежала невелика дерев’яна коробка. Він відкрив її. Всередині були дрібниці. Туристичний компас. Засушена едельвейсова квітка. Два квитки на потяг. І тонкий срібний ланцюжок із маленькою гірською вершиною. Лев обережно взяв його в руки.

— Ти так і не встигла його забрати...

Він усміхнувся. Сумно. А потім уперше за довгий час прийняв рішення.

— Я більше не чекатиму.

Навіть якщо доведеться боротися не лише за її пам’ять. А й за її життя.