Розділ 11 «Пісня, яку пам’ятає тіло»

Наступні кілька днів минули напрочуд спокійно. Ніхто більше не писав. Невідомий номер мовчав. Влад не з’являвся. Навіть Марина перестала кожні дві години запитувати:

— Ну що, згадала?

Життя ніби вирішило зробити вигляд, що нічого не сталося. І Софія майже повірила. Після занять вона повільно йшла центральною вулицею. Вересневе сонце вже не пекло. Повітря пахло кавою, випічкою і трохи — осінню. На розі стояв літній чоловік із гітарою. Він грав спокійну мелодію. Софія вже хотіла пройти повз. Та раптом завмерла. Перші кілька нот ніби вдарили просто в серце. Її пальці самі стиснули ремінець сумки. Подих збився. Перед очима мигнуло щось дивне.

...

Гори. Туман. Чоловіча долоня міцно тримає її руку.

— Не дивися вниз.

Вона сміється.

— А якщо впаду?

— Тоді я впаду разом із тобою.

...

— Пані?

Софія різко повернула голову. Перед нею стояв музикант.

— Вам погано?

Вона кліпнула. Світ повернувся. Місто. Автомобілі. Перехожі. Ніяких гір.

— Ні...

Її голос тремтів.

— Просто...

Я знаю цю мелодію. Старий музикант усміхнувся.

— Гарна пісня.

Її мені колись показав один хлопець. Дуже давно. Софія завмерла.

— Який хлопець?

— Високий. Світловолосий.

Він часто приходив сюди. Казав, що ця мелодія нагадує йому найважливішу людину. Софія відчула, як серце пропустило удар.

— А...

Вона ледве вимовила.

— Як його звали?

Чоловік задумався.

— Лев...

Здається, Лев. Світ навколо ніби стих. Усе, крім цього імені. Лев. Воно було незнайомим. І водночас... Нестерпно рідним.

— Ви його знали? — запитав музикант.

Софія повільно похитала головою.

— Не знаю...

І саме це лякало найбільше.

***

За кілька метрів від неї, у припаркованому автомобілі, жінка опустила бінокль. На передньому сидінні лежала фотографія. Та сама, де Лев обіймає Софію на тлі Карпат. Жінка стиснула кермо.

— Занадто рано...

Вона дістала телефон. Набрала лише одне повідомлення:

«Вона починає згадувати.»