Розділ 10 «Місце де її чекали»

Наступного ранку Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Дивно, але саме робочі дні завжди давали їй відчуття опори. Світ міг перевертатися догори дриґом, люди могли приходити й зникати, пам’ять могла підкидати дивні загадки, але незмінним залишається похід знайомою вулицею до університету. Тут усе було зрозумілим. Принаймні так їй здавалося.

— Доброго ранку, Софіє Іванівно!

Першою її привітала прибиральниця пані Галя.

— Доброго ранку.

Софія усміхнулася та відповіла у відповідь. Вона ніколи не проходила повз людей мовчки. Для когось це була звичайна ввічливість. Для неї — повага. Коридори університету ще були майже порожні. Пахло свіжою фарбою, крейдою й ранковою кавою, яку хтось уже встиг принести із буфету. Софія зупинилася біля дверей кафедри. На них висіла невелика табличка. «Кафедра математики та інформатики». Софія мимоволі усміхнулася. Математика завжди була чесною. Якщо два плюс два — чотири, то так буде сьогодні, завтра і через десять років. У формулах не було недомовок. Не було зрад. Не було людей, які раптом зникали з пам’яті. Вона любила математику саме за це. Вона не вміла брехати.

— Отже, — Софія написала на дошці задачу й повернулася до студентів. — У математиці є річ, яку я люблю найбільше.

— Формули? — припустив хтось із задніх парт.

— Ні.

— Докази?

— Теж ні.

Вона всміхнулася.

— Мені подобається, що кожна помилка має причину. Якщо відповідь неправильна, значить, десь був неправильний крок. Треба лише його знайти.

Вона на мить замовкла. І сама не помітила, як подумала: «А що, якщо з пам’яттю так само?» Пари закінчилися пізніше, ніж Софія планувала. Останні студенти ще довго не розходилися. Хтось просив пояснити задачу ще раз, хтось показував конспект, а одна дівчина ніяк не могла визначитися з темою курсової. Софія любила такі розмови. Саме заради них вона колись і залишилася працювати в університеті. Коли коридори спорожніли, вона поглянула на годинник. Половина сьомої. За вікном уже починало сутеніти. Після робочого дня Марина, як і обіцяла, чекала Софію біля університету.

— Ну що, професорко, сьогодні ти вже не втечеш додому?

— Я й не збиралася.

— Чудово. Бо я вже придумала маршрут.

— Це мене й лякає.

— Даремно. Ми просто прогуляємося. Без детективів. Без дивних чоловіків. Без повідомлень із невідомих номерів.

Софія всміхнулася.

— Звучить майже нереально.

Вони повільно йшли центральною вулицею. Марина розповідала про свою нову ідею змінити колір кухні.

— Уявляєш, думаю зробити все жовтим.

— Навіщо?

— Бо психологи кажуть, що жовтий піднімає настрій.

— А ще через два тижні ти зненавидиш той жовтий.

— Це вже проблеми майбутньої мене.

Софія тихо засміялася. Саме в цю мить вона випадково озирнулася. На іншому боці дороги стояла жінка. Темне пальто. Світла хустка. Великі сонцезахисні окуляри, хоча сонця майже не було. Жінка дивилася просто на неї. Не кліпаючи. Не рухаючись. Софія сповільнила крок.

— Марино...

— М-м?

— Он там...

Марина озирнулася.

— Де?

— Біля квіткового магазину.

Але там уже нікого не було. Лише літня жінка вибирала хризантеми. І хлопчик крутився біля фонтана.

— Соню...

— Я бачила її.

— Кого?

— Ту саму жінку.

— Яку?

— Вона була біля кав’ярні.

Марина уважно подивилася на подругу.

— Ти впевнена?

Софія не відповіла. Бо не була. Їй лише запам’ятався погляд. Холодний. Спокійний. Наче ця жінка не просто дивилася. А перевіряла. Чи Софія вже почала згадувати.