Розділ 9 «Жінка з минулого»

Софія йшла містом. Їй хотілося рухатися. Коли думок ставало забагато, вона завжди ходила пішки. Без маршруту. Без мети. Просто вперед. Місто прокидалося повільно. Пекарня вже пахла свіжим хлібом. На зупинці школярі сперечалися через навушники. Літній чоловік продавав польові ромашки. Усе було звичним. Лише вона сама відчувала, що щось змінилося. Біля невеликої книгарні Софія ненароком зачепила плечем жінку.

— Ой, перепрошую...

— Нічого страшного.

Жінка усміхнулася. Їй було близько сорока років. Світле пальто. Темне волосся, зібране в низький пучок. Спокійні сірі очі. Такі очі, яким чомусь одразу хочеться довіряти.

— Це моя провина, — сказала жінка. — Я сама задивилася на вітрину.

Софія теж усміхнулася.

— Значить, ми винні навпіл.

— Чудове рішення.

Вони вже хотіли розійтися. Але жінка раптом уважніше подивилася на Софію. Ніби щось промайнуло в її пам’яті. Лише на мить.

— Перепрошую...

Вона трохи нахилила голову.

— Ми раніше не зустрічалися?

Софія мимоволі напружилася. Після вчорашнього питання це прозвучало надто знайомо.

— Мені здається, ні.

Жінка легко засміялася.

— Напевно, справді помилилася.

У мене останнім часом дивна пам’ять на обличчя.

— Буває.

— Пробачте, що затримала.

— Нічого страшного.

Жінка зробила кілька кроків. Потім обернулася.

— До речі...

Софія підвела очі.

— Бережіть себе. Чомусь мені здається, що зараз вам це дуже потрібно.

Не чекаючи відповіді, вона рушила далі. Софія ще кілька секунд дивилася їй услід.

— Дивна...

— Хто дивний?

Софія здригнулася. Позаду стояла Марина з двома стаканчиками кави.

— Ти мене колись до інфаркту доведеш.

— Не драматизуй.

Марина простягнула їй паперовий стаканчик.

— Чай без цукру.

Як завжди. Софія взяла стаканчик.

— Дякую.

— А тепер розповідай.

— Про що?

— Про жінку.

— Та ні про що розповідати.

Випадково зіткнулися. Марина озирнулася. Жінка вже сідала в чорний автомобіль, припаркований трохи далі.

— Гарна.

— Так.

— Але знаєш...

— Що?

Марина ще раз подивилася їй услід.

— Може, мені здається...

Вона знизала плечима.

— Але в неї був якийсь дивний погляд.

— Який?

— Наче вона була рада тебе побачити...

Марина зробила паузу.

— ...і водночас дуже хотіла, щоб ти її не впізнала.

Софія мовчки подивилася на автомобіль. Його вже не було. Вона навіть не помітила, коли він поїхав.