Розділ 8 «Випадкова зустріч»

Наступного ранку Софія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сон був дивним. Вона не пам’ятала його повністю. Лише уривки. Гори. Сильний вітер. Запах хвої. Сонце, що повільно ховалося за вершинами. Чиясь тепла долоня міцно стискала її руку. І чоловічий голос.

— Не бійся. Я поруч.

Потім пролунав сміх. Її власний. Такий щирий і безтурботний, що вона навіть не впізнала себе.

Був ще один уривок, від якого Софії стало ніяково навіть зараз, уже наяву. Вона стояла з ним десь у горах. Зовсім близько. Настільки, що відчувала тепло його тіла. Його рука ковзнула по її талії, і вона не відступила. Навпаки — сама подалася до нього. Потім він щось прошепотів їй на вухо. Вона не запам’ятала слів. Але запам’ятала відчуття. Дотик. Подих біля шиї. Його губи. Софія різко сіла на ліжку й накрила обличчя долонями.

— Господи...

Вона кілька секунд сиділа нерухомо.

— Це мені наснилося? Серйозно?

Щоки палали. Найгіршим було навіть не те, що сон виявився надто... особистим. А те, що чоловік у ньому був для неї абсолютно незнайомим. І чомусь зовсім не відчувався чужим.

А за мить усе зникло. Наче хтось різко вимкнув світло. Вона різко розплющила очі. Кімната була порожньою. Лише ранкове сонце повільно повзло по стіні. Софія сіла на ліжку. Серце билося швидше, ніж мало б після звичайного сну. Вона мимоволі торкнулася правої руки. Саме тієї, яку уві сні хтось так міцно тримав. Долоня була холодною. Але відчуття чужого тепла не зникало.

— Дивно...

Вона спробувала пригадати обличчя. Даремно. Голос залишився. Обличчя — ні. Лише дивне відчуття, ніби вона когось дуже сильно любила. Настільки сильно, що від самої цієї думки в грудях стало боляче.

— Хто ти?.. — майже пошепки запитала вона.

Відповіді не було. Телефон лежав на тумбочці. Жодних нових повідомлень. Невідомий номер більше не писав. І чомусь саме це лякало сильніше. Ніби той, хто стежив за кожним її кроком, раптом вирішив замовкнути. А перед тим як узяти телефон до рук, Софія ще раз глянула у вікно. На якусь мить їй здалося, що вітер приніс із собою знайомий запах. Запах смерек. Той самий, що був на старій фотографії. Вона заплющила очі. І лише одне слово майнуло в голові. Карпати.

***

Софія ще кілька хвилин сиділа на ліжку. Потім рішуче відкинула ковдру.

— Досить.

Якщо життя вирішило перетворитися на детектив, це ще не привід запізнюватися на роботу. Вона підійшла до дзеркала. Сонна. Розкуйовджена. І, як завжди, зовсім не схожа на тих дівчат із ранкових реклам шампуню.

— Доброго ранку, красуне, — сказала своєму відображенню.

Відображення дивилося на неї так, ніби мало іншу думку. Вона розсміялася. Швидко зібрала волосся у недбалий хвіст. Кілька сріблястих пасом одразу вислизнули й упали на щоку.

— А ви, пані, знову втекли.

Вона спробувала сховати їх за вухо. Даремно. Вони вперто поверталися назад.

— Добре. Перемога сьогодні за вами.

Колись ці пасма її засмучували. Вона скуповувала фарби для волосся, дивилася відео про «чудодійні маски», навіть серйозно думала, що проблема в нестачі якихось вітамінів. Потім одного дня втомилася. І перестала воювати. Марина тоді лише фиркнула:

— Соню, ти єдина жінка, яка може зробити сивину модною.

— Це не модно.

— Зате красиво.

— Ти просто хороша подруга.

— Ні. Просто заздрю. Мені ще років десять чекати, щоб мати такі ефектні пасма.

Софія тоді довго сміялася. А тепер, дивлячись у дзеркало, лише легенько торкнулася сріблястої прядки. Дивно. Вона давно звикла до неї. Але сьогодні... Чомусь уперше подумала, що колись її волосся було зовсім іншим. Темним. Теплим, мов каштанова кора після дощу. Саме таким, як на старій фотографії. І саме ця думка неприємно кольнула всередині.

— Ну ні, — тихо сказала вона своєму відображенню. — Не дивися на мене так. Зранку я ще не готова розгадувати таємниці.

Вона вмилася холодною водою, нанесла трохи туші, швидко вдягнула улюблену футболку і темно-сині джинси. Потім глянула на годинник.

— Якщо я не вийду за три хвилини, то запізнюся.

Пауза.

— Якщо вийду зараз, то теж запізнюся.

Вона тяжко зітхнула.

— Люблю людей, які планують свій час.

Відображення мовчало.

— Так, знаю. Це не про мене.

Вона схопила сумку, ключі й уже потягнулася до дверей. Та, перш ніж вийти, мимоволі озирнулася на дзеркало в передпокої. Саме те. Яке вчора хтось повернув. По спині пробігли мурашки. Усмішка зникла сама собою.

— Сподіваюся, сьогодні ти стоятимеш так, як поставила тебе я.

І, зачинивши двері, Софія навіть не здогадувалася, що цей день приведе її ще на крок ближче до людини, яку вона забула... але яку її серце вже починало згадувати. ….