Розділ 7 «Та, яку він не зміг забути»

Роздуми Лева
Кожного вечора все повторювалося однаково. Я повертався додому. Скидав ключі на дерев’яну полицю біля дверей. Знімав годинник. Відчиняв вікно, навіть якщо надворі було холодно. І тільки потім брав до рук фотографію. Єдину. Вона вже давно втратила свої кольори. Кути трохи пожовкли. Посередині проходила майже непомітна тріщина. Та для мене вона залишалася найціннішою річчю в домі. На ній була компанія людей та я бачив лише двох. Вона. І я. Лише гори. Вітер, що розкидав її довге волосся. Сонце, яке ховалося за вершинами.

Лев заплющив очі й на мить дозволив собі згадати її не такою, якою вона була на фотографії. Ближчою. Він пам’ятав її тонкі вуста — особливо ту ледь помітну усмішку, яка з’являлася перед поцілунком. Вона завжди трохи примружувала очі, ніби хотіла приховати, що сама чекала на нього не менше. Він пам’ятав тепло її шкіри, запах волосся після дощу і те, як вона тихо сміялася, коли він навмисно затримував поцілунок довше, ніж треба.

— Ти знову це робиш, — шепотіла вона.

— Що саме?

— Змушуєш мене забувати, про що я хотіла сказати.

Він усміхнувся, відкриваючи очі. Дивно, скільки всього могла зберегти пам’ять. Її голос. Її запах. Її тонкі вуста. Усе, крім найважливішого — можливості знову торкнутися її.

У кімнаті було тихо. Лише дощ стукав у шибку.

— Обіцяла, що завжди мене впізнаєш...

Я заплющив очі. Минуло вже стільки часу. А я досі не міг змиритися з тим, що для неї мене більше не існувало. Телефон коротко завібрував. На екрані з’явилося повідомлення. Влад: «Я знайшов її.» Я дивився на ці три слова так довго, ніби боявся повірити. Пальці самі набрали відповідь. «Вона згадала?» Кілька секунд. Порожній екран. Потім прийшла відповідь. «Поки що ні.» Я повільно опустив телефон. Подивився на фотографію. І вперше за багато років дозволив собі подумати, що, можливо...ще не все втрачено.

Є люди, які ненавидять понеділки. П’ятниці. Дні народження. Я ненавиджу одну дату. Сімнадцяте липня. Не тому, що вона принесла мені біль. А тому, що забрала людину, яка була моїм домом. Я часто думаю, що пам’ять — дуже дивна річ. Вона стирає голос. Запах парфумів. Точні слова. Але залишає дрібниці. Я досі пам’ятаю, як Софія сміялася. Не голосно. Спочатку вона завжди намагалася стриматися. Лише потім починався справжній сміх. І тоді вона обов’язково торкалася рукою мого плеча. Наче хотіла сказати: «Дивись, це через тебе.» Я пам’ятаю її руки. Вони завжди були холодні. Навіть у липні. І вона постійно гріла їх об мої долоні. Казала:

— Ти ходяча батарея.

Я відповідав:

— А ти ходячий холодильник.

Вона сміялася. І мені здавалося, що так буде завжди. Я помилявся. Телефон лежав поруч. Я відкрив листування з Владом. Останнє повідомлення: "Поки що ні."

І більше нічого. Хотілося поїхати. Побачити її. Переконатися, що вона справді жива. Що не наснилася мені. Але я знав. Не можна. Поки що не можна…