Розділ 6 «Чоловік, якого вона не пам’ятає»

Софія ще кілька секунд стояла в передпокої. Тиша. Лише цокав старий годинник на кухні. Тік. Тік. Тік.

— Припини, — тихо сказала вона сама собі. — Ти ж не в дешевому детективі.

Вона ввімкнула світло. Пройшла квартирою. Кухня. Порожньо. Вітальня. Усе на своїх місцях. Спальня. Заправлене ліжко. Навіть книжка, яку вона читала перед сном, лежала відкритою саме на тій сторінці, де вона залишила закладку. Софія повільно видихнула.

— Бачиш? Ніхто не залазив.

Вона зняла пальто й уже хотіла піти на кухню. Але... Зупинилася. На підлозі біля книжкової шафи лежало фото. Одне. Вона насупилася.

— Дивно...

Нахилилася й підняла його. Фотографія була старою. Трохи пожовклою по краях. На ній сміялася компанія людей. Літній день у Карпатах. За їхніми спинами розстилалися зелені хребти, над якими повільно пливли хмари. Біля ніг — туристичні наплічники, термоси, складені трекінгові палиці. Хтось тримав гітару, хтось смішив усіх так, що навіть фотограф, здається, ледве втримав камеру. Це була не просто знимка з відпочинку. Вона пахла димом від багаття, смерековою смолою і тим особливим щастям, яке народжується тільки високо в горах. Софія уважно вдивилася.

— Я ж...

Вона знала цих людей. Принаймні більшість. Ось Олена. Її університетська подруга. Ось Денис. Вони працювали разом. Ось...Вона перевела погляд ліворуч. Сама Софія…На кілька років молодша. Без срібних волосинок. З тією безтурботною усмішкою, яка з роками стала з’являтися дедалі рідше. Вона усміхнулася. Мимоволі. Потім її погляд ковзнув далі. На чоловіка поруч із нею. Високий. Світла сорочка. Сонцезахисні окуляри. Він обіймав Софію за плечі. Наче це було абсолютно природно. Софія завмерла.

— Хто...

Вона ще раз уважно придивилася. Ні. Вона не пам’ятала його. Зовсім. Вона перевернула фотографію. На звороті акуратним почерком було написано лише одну дату. 17 липня. Без року. Без підпису. І одне речення.

«Ти обіцяла, що ніколи мене не забудеш.»

Софія відчула, як похололи пальці. Вона дивилася на напис ще кілька секунд. Потім перевела погляд на фотографію. Чоловік усміхався. Так, ніби був щасливий. Так, ніби вони були щасливі разом.

— Ні...

Вона похитала головою.

— Я б пам’ятала.

Обов’язково пам’ятала б. Телефон тихо завібрував. Цього разу це була Марина.

— Ну? Додому дійшла?

Софія мовчала.

— Соню?

— Марино...

— Що сталося?

Софія ще раз подивилася на фотографію.

— У мене в руках світлина, на якій якийсь чоловік обіймає мене так, ніби ми кохали одне одного.

Марина засміялася.

— Ну то покажи, може, я його знаю.

— У цьому й проблема...

Софія ковтнула.

— Я його не пам’ятаю.

І ось тут Марина теж замовкла. Вперше за весь вечір.